Розділ 18

- Зупини, - кажу приглушено.

Боляче на нього дивитись. Раніше я не могла намилуватися чоловіком. Вивчала риси обличчя, цілувала, гладила, я його так любила... Та що казати, я жила ним. Нині ж, чим довше дивлюся, тим фізично відчуваю, як вмирає все світле, ніжне, як кров, змішана з чорнотою зради отруює нутрощі.

- Подивися, до чого ти себе довела, - хмуриться та скрушно хитає головою.

Навіть зараз його жести виглядають природно, ні грама награності.

- Все ніяк від твого сюрпризу в спальні відійти не можу, - кошусь у бік двох бородатих мужиків у машині. Один на передньому сидінні, другий біля вікна ззаду. Я затиснута між ним та чоловіком.

Забираю у викрадача доньку. Моя дівчинка крехтить уві сні. Але не прокинулася. Напрочуд спокійна дитина, немов береже мене, дбає.

- Кохана, ми не чужі люди. Навіщо ця біганина по місту? Ти могла застудитись, у тебе маленька Арішка на руках! – у його словах звучить неприкритий докір.

Він мені докоряє! Він сміє мене звинувачувати, після стількох років брехні та зрад?

Дивлюсь на нього, не можу відвести погляду. Не вірю, що це кохана людина, з якою ми справді багато пройшли.

- І дбаючи про мене, ти не знайшов нічого кращого, як зняти всі гроші з карт? - вдивляюся в зелені очі, намагаюся там знайти відповіді, хоч трохи зрозуміти, що в нього в голові?

Але він дивиться на мене як раніше. З трепетом, хвилюванням, любов'ю ... та цей його особливий погляд, що пробирається під шкіру та огортає серце, відчуваю його навіть зараз.

Не розумію. Як можна так прикидатися?!

- Я хотів, щоб ти схаменулась, повернулася, і ми все вирішили. Я дав тобі час охолонути. Але все затяглося. Ти себе так до ручки доведеш, - голос просякнутий турботою. Наче нічого страшного не сталося.

– Що обговорювати? Ромо! Ти заліз на мою сестру! - не хотіла я говорити це при сторонніх, неприємних мужиках. Але нерви здають, він ніби грає на них свою диявольську мелодію.

- Я тебе захищав, - видає з ніжною усмішкою.

Підстрибую на сидінні, давлюся власною слиною та надсадно кашляю.

Я чекала чого завгодно, але він знову примудряється підірвати мій мозок.

Він дбайливо намагається постукати по моїй спині.

- Обережніше, кохана. Давай нашу принцесу візьму, – протягає руку до Арішки.

- Забери руки, - хриплю. – Ти що? Захищав? Ти впевнений, що тобі не потрібна допомога Захара? - Притискаю дочку до себе. - Ти жив на дві родини, і це у тебе називається захистом?

Ззаду мене, мужик видає смішок. Ну звичайно, він потрапив на безкоштовну виставу.

– Саме захист. Ситуація неприємна, навіть небезпечна. І я тебе вберіг, як міг, - знову пробує до мене доторкнутися. Веду плечем, скидаю його руку.

- Захищаючи, ти робив їй дітей? - мені хочеться вистрибнути з машини, щоб не чути і не бачити.

Він перейшов усілякі межі. Навіть біль відступає, мозок просто відмовляється розуміти це.

- Випадково вийшло, - знизує плечима.

- Діма теж випадково вийшов? І всі ці роки ти випадково опинявся в її ліжку. А потім приходив додому з квітами та розповідав, як ти мене любиш?

- Діма не мій син! – каже дуже поспішно, брови на переніссі зводить. - Лер, любив, люблю і завжди любитиму тільки тебе, - навіть руку до серця прикладає.

Слова виливаються на мене відром найбрудніших помиїв.

Машина зупиняється біля нашого будинку… місця, де я стільки років вважала себе найщасливішою жінкою.

Не хочу йти туди. Не зможу переступити поріг. Навіть дивитись боляче… надто багато спогадів, і всі вони… фальш.

Ігнорую його протягнуту руку. Вибираюсь із машини. Я з маленькою дитиною на руках, чинити опір безглуздо. Але я продовжую гарячково думати, як від нього втекти. Чи може закричати та покликати на допомогу сусідів?

Поки міркую, з припаркованої біля сусіднього під'їзду дорогої сріблястої машини виходить жінка і прямує до нас.

Не одразу її впізнаю. Ми не бачилися три роки, і за ці роки Лариса Едуардівна сильно помолодшала, схудла. Виглядає чудово.

Але що тут робить моя свекруха? Внутрішньо стискаюся, чекаю на черговий удар. Я її завжди побоювалася. Не можу похвалитися добрими стосунками з нею. Щоправда, це не турбувало мене, свекруха давно проживає за кордоном. І в наших краях з'являється дуже рідко.

Лариса Едуардівна підходить до нас. Замахується рукою із сумочкою та вдаряє нею Рому.

- Я тебе породила, я тебе і приб'ю, - настає чоботом на гострій шпильці на ногу чоловіка, продовжує бити його сумочкою.