Розділ 16

Як у сповільненій зйомці перед очима його слова, що складаються в ніж і він чітко встромляється мені в душу.

Горло стискають хворобливі спазми. Не можу вдихнути. Повітря не потрапляє у легені. Не можу нічого сказати. Тільки продовжую тягнути руки до дочки. Нестерпно бачити Арішку у нього на руках. Моя крихітка плаче!

– Ми вам забезпечимо найкращий догляд, – видає лікар.

- А за дочку не хвилюйся. Пам'ятаєш, як я ночами до Зорьки вставав, впораюся, - чоловік продовжує заколисувати маленьку. – Ну-ну, моя принцеса. Татко з тобою, значить, все добре буде.

І Рома справді допомагав мені із Зоряною. Мив, гуляв, заколисував ночами, даючи мені поспати. Він був ідеальним батьком. Люблячим чоловіком ... я досі не можу повірити, що зараз це творить Рома, той, кого я вважала найріднішим. Не хочу…

- Що тут твориться! Розходимося всі! Негайно! - як у тумані з передпокою долинає чоловічий високий голос.

- А ось і дільничний, - лікар переглядається з моїм чоловіком.

Між мужчинами відбувається мовчазний діалог.

- Захаре Ярославовичу, добрий день! - до чоловіків підходить сестра. – Я Світлана, пам'ятаєте мене?

Лікар примружується, дивиться на жінку.

– Вас забудеш! Світлана Аркадіївна, - усміхається... здається, навіть щиро. – Якби вчасно не помітили, що з моєю дочкою біда, то… – важко зітхає.

- Як здоров'я Ганнусі?

- Чудово. Вона балетом займається, робить неймовірні успіхи, – чоловік не без гордості говорить про свою дочку.

- Рада чути. А це, – Світлана обіймає мене, – Сестра моя. Не по-людськи ви з нею чините…

- Так, зараз підмога прийде. Вставайте в чергу, хто перший у відділення безкоштовно поїде, - дратівливий голос перекрикує всіх.

Ще чую Павла, Зою Іванівну. Все поєднується в гул. В очах темніє. Хапаюся за руку Світлани, як за рятівне коло. Я не можу поїхати з чоловіком, він знищить мене.

- Ми всі дбаємо про вашу сестру, про її здоров'я, фізичне та моральне, - видає лікар, лицемірно посміхаючись.

Захар світловолосий, дуже високий, з довгим носом та запалими вилицями, очі як у шуліки, чіпкі, холодні, ніби він вистежує здобич, і якщо вчепиться, то вже не відпустить.

- І я дбаю, Захаре Ярославовичу, а Лері зараз спокій потрібен. Не час її турбувати. І я теж можу сходити в гості до свого знайомого, шепнути йому на вушко, як справи у вас у лікарні, - Світлана обдаровує його доброзичливою усмішкою.

Лікар блідне. Навіть на крок назад відступає.

– Не слухайте продажного дільничного! У нас у квартирі ворог! Допоможіть сусідці! – кричить Павло.

- Я зараз не подивлюся, що ти в колясці. Поїдеш у відділення, і там тебе розуму навчать, - знову верескливий голос, який на чоловічий лише віддалено схожий.

Далі лунають крики, удари, вигуки. Хочу подивитись, але Світлана з силою притискає мене до себе.

- Тихіше, моя люба. Все добре.

- І ти хочеш, щоб у цьому дурдомі залишилася моя дочка? - Арішка продовжує плакати, материнське серце розривається.

- Дай, я її заспокою… - піднімаю заплакані очі на чоловіка.

- Їдемо додому, ніхто дочку не забирає. Лер, я розумію багато потрясінь, але припиняй істерику.

До кухні вривається повна жінка зі качалкою для тіста в руці. Вперше її бачу, але вигляд у неї войовничий.

- Віддай дитину матері, неповноцінний. Інакше ти живим не втечеш! - розмахує своєю зброєю як мечем. – Пашу побили! І все через тебе ірод проклятий.

Лікар із чоловіком відступають до вікна.

- Захаре Ярославовичу, то мені набрати Єгора Федоровича? Попрошу його заглянути до вас завтра. Його дружина теж у нас народжувала, він мені послугу обіцяв, – голос Світлани сама ввічливість.

- Ром, віддай їй дитину, - гарчить лікар.

- Чого? - чоловік дивиться на дочку та хитає головою. – Арішка… ні… – цілує кріхітку.

І парадокс… я не бачу брехні, награності щодо дочки… Невже він такий гарний актор? Що в голові мого чоловіка? Як його зрозуміти?

- Потім, Ром. Просто послухай мене, – шипить Захар.

- Швидко віддавай! А то голими руками дух випущу! – вигукує жінка з качалкою. – Один гнида вже огріб!

На її слова в маленьку кухню насилу пролазить колобок у формі. Лисий з товстими губами, пухкий дядько маленького зросту.

- Ти Ірка ще заплатиш! Чоловіка твого вже мої хлопці запакували! А ти, - впивається свинячими червоними очима в мене, - Ми ще з тобою неодмінно побачимось, - бридко посміхається.

- Від дружини відійди. Вона й так ледве тримається. Спасибі за допомогу. Достатньо, - каже Рома дільничному-колобку.

Світлана, скориставшись моментом, забирає з нього з рук Арішку.

- Забирайся, - схлипую. Сили залишають мене.

- Скоро побачимося, кохана, - на губах його фірмова посмішка.

- Іноді треба відступити, щоб виграти, - прорікає Захар та отримує удар качалкою по голові від нашої захисниці.

Це останнє, що бачу, а потім в очах темніє.