Розділ 15

Лера

- Забирайся! – кричу в паніці.

Крижаний страх сковує, хочеться тікати, сховатися, ніколи більше не бачити його. А я продовжую дивитися на чоловіка широко розплющеними очима. Боляче… дико… його зелені очі розпорюють душу.

Я так його любила… стільки років. Почуття в мені подібні до осколків рожевих окулярів, ріжуть та й ріжуть, не зупиняючись ні на секунду.

- Вийдіть, будь ласка, з приміщення! – Світлана встає між нами.

Але Рома й не думає до мене підходити, швидко оглядає простір, різко повертає ліворуч, мчить на кухню.

- Леро, за яких умов живе наша дочка! – обурено охає.

Я біжу слідом. Вантаж неминучості притискає до землі.

- Не смій до неї торкатися! – хриплю.

Пізно... Чоловік вже тримає Арішку на руках. Дочка прокинулася і починає сопіти.

- Привіт, моя принцеса! Вже все гаразд, татко з тобою, - чоловік розпливається у щасливій посмішці, невідривно дивиться на дочку. - Зараз ми поїдемо з цього страшного місця.

- Дочка залишиться тут, як і я! – голос тремтить, підлога під ногами нагадує пісок. Підбігаю до ковдр, на яких лежить телефон. Намагаюся його увімкнути, треба викликати поліцію.

Ще надто мало часу минуло. Я не готова зустрітися з ним! Тільки не зараз! Думки хаотичні, страх заважає думати.

- Що ти робиш, кохано? – спокійно питає Рома.

- Не називай мене так! Провалюй! Я не хочу тебе бачити! – руки тремтять.

- Я зараз сусідів покличу. Ідіть, - втручається Світлана.

- Забирайся, упир! – за спиною лунає голос Зої Іванівни.

– Зараз йому допоможуть знайти вихід, – впевнений голос Павла.

Обертаюся, бачу своїх нещодавно знайдених рідних, Зоя Іванівна на порозі кухні, Павло у передпокої він уже комусь дзвонить.

- Люди добрі, допоможіть! - напрочуд дзвінко і голосно кричить старенька.

Світлана насувається на чоловіка, уперши руки в боки.

- Романе, віддайте дитину.

- Дурдом, - хитає головою, куточки губ сіпаються, ледве прикрите глузування. Рома впевнений у собі, він спокійний.

Раніше мені подобалося, що чоловік ніколи не кричав, завжди і все вирішував спокійно. Його вміння володіти своїми емоціями вражало, а зараз лякає.

- Що тут відбувається? - за спиною чую незнайомі голоси. Шум. Люди перемовляються між собою.

- Лер, кохана, розлютилася та достатньо. Поїхали додому, – каже дуже ніжно.

І цей тон, як лезами по серцю, і його дбайливий погляд. Нічого не змінилося… а все тепер виглядає потворною маскою. Все брехня… його слова, жести, погляд… Жорстока вистава для мене, довжиною у довгі брехливі роки.

- Ні! – упиваюся нігтями у свої долоні. Де взяти сили все це витерпіти?

- Дружина моя ненаглядна, ти втекла з дому з нашою дочкою, знайшла притулок у жебраків. Убогі, подивися, в яких умовах вони живуть, - а голос - патока, ні краплі агресії. - Рідна, ми їм неодмінно допоможемо. Заплатимо за… кхм… гостинність… Але погостила та вистачить. Ми залишаємо розсадник зарази та інфекцій.

– Я нікуди з тобою не поїду! – чітко вимовляю кожну букву. - Віддай доньку і вали до Олени, до кого завгодно. Залиш мене!

- Я все тобі поясню. Ми порозуміємося, як завжди, - сліпуче посміхається, зелені очі сяють. Скільки років від цієї посмішки я втрачала голову… і вірила… ніколи собі не пробачу сліпої віри.

- Допоможіть! Тут бандит! – кричить Зоя Іванівна.

- Нема чого пояснювати. Я все бачила. Ми розлучаємося, Ромо. Все крапка, - роблю крок до нього, хочу взяти дочку на руки, яка вже починає плакати.

- Дитину злякала. Недобре, Лер, - примружує ліве око.

- Дай мені Арішку. Її треба погодувати, - нелюдських зусиль мені коштує зберегти спокій.

Сили надають сусіди за спиною. Там уже розгортається справжня баталія. Зоя Іванівна з Павлом розповідають, що треба викинути чужинця із квартири. Поки я намагаюся вистояти у сутичці з чоловіком.

- А ось і Захар. Пам'ятаєш його? – Рома цілує дочку. - Не плач, принцеса. Татко з тобою, все буде добре.

Обертаюся… Мотаю головою. Розштовхуючи сусідів, у білому халаті до нас іде Захар Яворницький. Головний лікар психіатричної лікарні, його дочка – одна з улюблених учениць… Олени.

- Доброго дня, Валеріє, - чемно вітається. І відразу переводить погляд на чоловіка, - Ром, тут зараз дільничний підтягнеться, весь цей натовп шалених розжене.

- Так що, кохано, - чоловік обдаровує мене своєю фірмовою усмішкою. - Їдемо додому, чи поїдеш нерви підлікувати із Захаром?