Розділ 12

- Не приїхав, - киваю. – У нього тоді на роботі завал був. А хто до Олени приходив?

Те життя мені таке далеке здається, ніби й не зі мною було. Я покохала чоловіка з першого погляду. І стільки років була певна, що це взаємно.

Сестра справді перша познайомилася з Ромою. Вона взимку поверталася з тренування, послизнулась і потрапила під колеса його машини. Він злякався, вибіг, запропонував її відвезти до лікарні, але Олена відмовилася. Чоловік провів її додому. Сестра запропонувала йому зайти, а ми якраз зібралися святкувати моє вісімнадцятиріччя.

Я вийшла з кімнати, нарядна, усміхнена і тут він з моєю сестрою на руках. Чорноволосий, накачаний, із зеленими чаклунськими очима. Я потрапила під його чари одразу.

Тільки навіщо мати все перекручує, звинувачує мене? Олена, навпаки, допомагала нам зійтись із Ромою. Говорила, що ми ідеальна пара. Та й мала вона тоді була, всі думки про балет не до хлопчиків їй було.

Я була впевнена, що радіє за нас вона щиро. У нас із сестрою завжди добрі стосунки були. Ми дружно жили, хоч я відчувала, що вона у сім'ї на першому місці. Але Олена йшла на контакт, була щирою, усміхненою, завжди зі мною ділилася своїми переживаннями.

Що з нею сталося? Невже завжди була маска?

- А я знаю. Чоловіки при грошах. До лікаря ходили, медсестрам цукерки, конверти заносили, - Світлана знизує плечима і з тацею йде до кімнати.

Справді, у Олени завжди було дуже багато залицяльників. Сестра дуже гарна, блондинка із сріблястими величезними очима, витончена, товариська, жива.

Навіщо їй знадобився Рома? Якщо вона могла собі знайти чоловіка набагато заможнішого? І таких вона мала. Вона мені розповідала. Чи мій чоловік – один із… багатьох?

Не в'яжеться це з моєю сестрою. До вчорашнього дня ми мали чудові стосунки, як мені здавалося. Вона була частим гостем у нашому будинку, багато часу проводила із Зоряною, зі мною моталася по магазинах, любила пліткувати, розповідала останні новини.

На що я не звернула увагу? Чого не помітила?

А Рома… він був зразковим чоловіком. Він так гарно до мене залицявся. Галантно, ненав'язливо. Ми могли цілодобово балакати і не помічали, як пролітає час. Були такі щасливі, коли я завагітніла. Потім весілля. А як ми чекали на появу Зорянки, дні вираховували. Будували плани на майбутнє. І дійсно всі плани збувалися… Ми впевнено реалізовували всі свої цілі. Майже ніколи не сварилися. Рома працював багато, але ніколи не затримувався, намагався завжди вчасно повертатися. Навпаки, якщо проект горів, то працював удома, казав, що тут йому й стіни допомагають.

Щодня приходив із квітами. Часто просто так дарував мені подарунки. Ніколи не шкодував грошей, тільки варто мені заїкнутися, відразу ж купував, ігноруючи мої протести. Щодня захоплювався мною і не втомлювався повторювати, наскільки він щасливий. Мені здавалося ... Ні, на той момент я була впевнена, що наше кохання, наші почуття з роками міцнішають.

Він мріяв ще про сина, стійко ходив зі мною по лікарях, цікавився аналізами, і завжди мене підбадьорював, казав, що в нас все вийде. А як він верещав від захоплення, коли дізнався про мою другу вагітність. Одразу оточив мене ще більшою турботою.

Перед очима пролітають шістнадцять років… Щасливих та брехливих.

Як хочеться зрозуміти. За що вони зі мною так? Як могли так довго вдавати?

Від цього ще болючіше... Тому що ще добу тому я була найщасливішою, а зараз мене занурили на дно найбруднішого та смердючого болота.

В мені ще живе любов до чоловіка, до рідних. Я всіх їх люблю, хоч розумію, що я маю будь-якими способами вирвати з м'ясом і кров'ю це почуття зі свого серця. У моєму випадку кохання – це смертоносна отрута. Я повинна вистояти.

Протягом дня рука так і тягнеться увімкнути телефон. Постійно на нього поглядаю. Стримуюсь. Спілкуюсь із Зоєю Іванівною та Павлом, впізнаю ближче, щойно знайдених родичів. Допомагаю їм, чим можу та намагаюся відволіктися від телефону. Від думок про маму. Все одно переживаю за неї.

Увечері Світлана повертається з роботи з коляскою та величезною кількістю пакетів для Арішки. Є якийсь одяг і для мене. Плачу від щастя і від горя... Від подяки... А відплатити мені їм нема чим...

Дзвінок у двері, обриває мої слова подяки.

- Ой, це, мабуть, Дарина сусідка, вона обіцяла щось підкинути для Арішки, - Світлана відчиняє двері.

Серце стукає об ребра. Притискаюся до стіни. Крик розпачу застрягає у горлі.

- Кохана, що за клоповник! – чоловік безцеремонно відштовхує Світлану та вривається у квартиру.