Розділ 11

Після сну ще не одразу розумую, що до чого. Події вчорашнього дня не відразу дають про себе знати.

«Що з нею?».

Надсилаю повідомлення. Вскакую, гарячково шукаю одяг. Мамі погано. Потрібно бігти до неї.

Програма закладена мені з дитинства. Звуть - біжи на допомогу. Все для них. Заради них.

А потім як удар грому всі події вчорашнього дня. Моє минуле життя – його більше немає. Все зруйновано. Маски скинуті.

Сідаю на ковдри. Тру скроні. Голова гуде. Знову прокручую в голові мерзенні події вчорашнього дня.

«Її скрутило, вона впала, швидка забрала. Мамо, мені так страшно. Я так переживаю!».

Читаю відповідь, кохана дочка в мені, яка просила чоловіка, замість подарунка їй на день народження, купити матері нову пральну машину, рветься туди, де вона потрібна матері.

А нова я, яка ще тільки зароджується, вона тільки вилазить з кокона болю і з подивом оглядається на всі боки, нагадує мені, що настав час подумати про себе. Від мене залежить Арішка, їй потрібна здорова мати.

«Що лікарі кажуть?».

Все одно переживаю. Вони зробили мені дуже боляче, тільки кохання, роками набуті звички з серця просто так не викинути.

«Не знаю, мамо! Я в тітки Олени, їй теж дуже погано. Встати з ліжка не може. Мамочко, допоможи нам!».

І знову щось смикає мене мчати стрімголов. Але тут подає голос Арішка. Її треба годувати. Дочка знову зупиняє мене.

«Там є тато та Матвій. Вони розберуться».

Відповідаю і подумки даю стусан «хорошій дочкці», яка дивиться в моїй підсвідомості на мене з докором.

«Як ти можеш бути такою жорстокою! Через якусь нісенітницю ти залишаєш нас у біді! Мамо! Твою родину! Мене, твою дочку! У мене виступ за три дні! Я п'ять місяців до нього готувалася. Теж не прийдеш? Просто забудеш, що в тебе старша дочка? А тато, як він страждає! Бабуся може не вижити! Вирішила просто так перекреслити все! Кинути нас! Мені соромно за тебе, мамо!».

Перечитую її повідомлення знову і знову. Навіщо? Біль знову тече по венах, знову мене пекельно викручує. Вона навіть не розуміє, ні краплі.

«Мені за тебе також соромно. Перекреслили всі ви. Ти лишилась там, де хотіла. Самі розберетеся. Хай щастить».

Надсилаю відповідь. По душі, ніби хто кігтистими лапами проходить, безжально дряпає, роздирає її. Але я роблю те, що здається єдино вірним – вимикаю телефон.

Зоряна продовжить писати. Можу зірватись. Я ще надто слабка морально, а прив'язка до сім'ї залишилася. Звичка завжди бігти до них. І… кохання… не викреслити минуле по клацанню пальців. Навіть прозрівши, мені потрібен час, щоб вилікуватися від них.

- Пишуть, - до кухні входить Світлана та ставить чайник.

- Мати в лікарні, - зітхаю.

– Ти все правильно зробила. Не варто зараз їх бачити.

- А якщо щось серйозне? А я так… – совість все одно не дає спокою, поїдом їсть зсередини.

- Все з нею нормально буде, - знизує плечима, відвертається. Начебто намагається свої емоції приховати.

- Звідки ти знаєш?

- Такі, як твоя мати, живучі. А могли й вигадати.

- На своє здоров'я намовляти, - хмурюся. – Тут же згадую мамині «подвиги». Хоча… ти маєш рацію, вже нічому не здивуюся.

Займаюсь із дочкою, Світлана готує сніданок. Рання година, Павло та бабуся ще сплять.

- А звідки ти знала, хто я?

- Я стежила за твоїм життям. Не уважно. Іноді. Здалеку, - рука тремтить, окріп повз чашку проливає. - На весілля твоє дивилася... Гарно було дуже, і ти така красуня, - вона намагається говорити рівно, але нотки смутку не вдається приховати.

Незручно стає. Світлана все життя була позбавлена особистого життя. Її особиста трагедія. І час минув. Нічого не повернути назад.

- Ти мене ненавиділа?

- Ні... але всяке в голову лізло... бувало, - їй ніяково говорити.

- Вибач, Світлано. Я нічого не знала, - хочеться допомогти, тільки я сама зараз повисла на її шиї.

- Ти добра, Леро. Я це зрозуміла давно. Немає в мене сил на злість, - махає рукою. - Мені б з усім встигнути впоратися, за мамою з братом простежити, ліки їм купити. Ми з тобою схожі, ти теж для сім'ї все робила, а чоловік твій із цією, - грюкає дверцятами холодильника.

– Ти знала? – киває. - Всі були в курсі, крім мене, - знову очі палаючими сльозами сповнюються.

- Хто я така, щоб у твоє життя втручатися, - у її голосі стільки смутку, він у мене на язиці гіркотою віддає.

- Чому ти мене тоді в пологовому будинку відмовляла виписуватись? - не можу зупинитись. Хочу дізнатися всю правду, якою б вона не була.

- Я ж постійно за підробітки хапаюся. Пологовий будинок, де ти народжувала, там я на повну ставку. А ще в одному вже давно в мене кілька змін на тиждень, або коли замінити когось треба. Олена твоя там народжувала первістка. І знову кілька місяців тому з твоїм чоловіком прийшла домовлятися про другого малюка.

- Діма від Роми? - хапаю її за руку, в очі заглядаю.

- Не впевнена, - дивиться розгублено. – Там багато хто заходив, про здоров’я дитини питали. А твій чоловік її привіз народжувати, грошей заплатив та поїхав. Наскільки пам'ятаю, він навіть на виписку не з’явився, коли ви її забирали всією родиною.