Розділ 10

Їхній біль справді витісняє мій. Я почуваюсь винною. Мені соромно за матір. Їй просто немає і не може бути виправдань. Вибачень тим паче.

Бачу з якою любов'ю старенька дивиться на Арішку, але в неї могли бути власні онуки.

- Звідки ви знаєте, що Матвій винен у смерті батька? – питаю, а перед очима моє дитинство.

Вітчим був завжди у моєму житті. Ні, він ніколи не бив мене, не лаяв, справді коли хворіла, приносив ліки. Але я почувалася зайвою, хоч сама не могла пояснити причин. Він виконував усі механічно. Мати завжди твердила, що я старша і повинна в усьому допомагати сестрі. Олену з народження підносили до небес, а я ж була… просто була…

А ось Рома мамі одразу сподобався. Вона і до мене стала краще ставитись, набагато тепліше. Коли народилася Зоряна, сама напрошувалася посидіти з онукою.

- Я бачила, як Матвій зайшов до батька в кабінет. А через годину після його відходу батька знайшли лежачим на столі… - Світлана зминає край старенького, заношеного коричневого светра. - У кабінеті стояли дві чашки... тільки в одній був не чай... Я з Пашкою поділилася... я винна, нічого б не трапилося, - закушує губу та відвертається.

– Ти все правильно зробила. Така моя доля, - чоловік під'їжджає до неї на візку бере її руку та цілує. - Коли Матвій мене бив, він підтвердив, що відправив на той світ Аркадія.

- Паша пішов розбиратися і ось результат, - показує поглядом на інвалідний візок. – Але їм цього мало. Коли батько розлучився, ми переїхали на дачу. Щоправда, хорошу, добротну. А в квартиру нашу він привів твою матір. Вона була вагітною і батько намагався для малечі створити комфортні умови. А ми… ми виросли… нас можна на дачу.

- Мені шкода, - говорю, і розумію, як мізерно це звучить.

- Матвій із твоєю матір'ю стали нам погрожувати. Вони говорили… такі речі говорили… а Паша у лікарні, побитий… тоді лікарі не давали гарантій навіть, що він виживе. Мама ходити не може, теж у лікарні. А вони вимагали відмовитись від спадщини, ні на що не претендувати. Інакше… – схлипує. - Злякалася я. Знала, вони виконають свої погрози. Ми відмовилися від усього. Колеги батька по роботі вибили нам кімнатку, отак ми тут і живемо.

У мене волосся на голові ворушиться. Адже це мій брат та сестра. Мати знала, за яких умов вони існують, вона сама їх до цього довела та продовжувала спокійно жити?

Так, вона у минулому важко працювала, іноді й на двох роботах. Бо Матвій, скільки його пам'ятаю, завжди сидів удома і дивився телевізор або робив набіги на холодильник. Ми не бідували, але й величезного статку в нас ніколи не було.

Професорські величезні апартаменти у центрі міста та дачу мати давно продала. Купила за ці гроші дві квартири. Одну спершу здавала, а коли Олена підросла, вона там оселилася. Звісно, квартира записана на сестру. Я прописана у матері, ми з чоловіком не бачили сенсу це міняти. А з Ромою ми жили у квартирі, яка йому дісталася від діда.

Мати тоді сказала, що Олені вона потрібніша, а в мене і так все є. Дбайливий чоловік, чудове житло. Мене настільки з дитинства привчили дбати про Олену, навіяли, що вона завжди на першому місці, що навіть на думку не спадало заперечувати. Я завжди любила сестру. Як і Валю…

Тепер я здаюся собі такою наївною дурепою. Жити в оточенні гадюк, і не помічати цього… Вони чудово носили свої маски, а я не бачила, наскільки вони просякнуті чужою кров'ю.

- Не треба нам ні дач, ні квартир, цілі залишилися і добре, - старенька продовжує з любов'ю заколисувати Арішку. – Якщо людина головною метою в житті ставить гроші, продає за них душу, то нечистий потім плату вимагатиме. Та таку, що мало не буде, - вона говорить без злості, просто констатує факт, але мені слова її здаються пророчими. - Ти розташовуйся, Валерію. Місця у нас вистачить. Це ж треба, дожила! Дочекалася! Онучку зможу няньчити, - по стареньких щоках течуть сльози.

- Тут у сусідів дочка підросла, можна в них коляску взяти. Я з роботи багато можу принести, – Світлана посміхається до мене.

- І на стіл накрий! Легендарна подія, возз'єднання сім'ї! – підтримує її Павло. – Ласкаво просимо додому, сестро!

А мені від цих слів так тепло на душі стає. Крихітна кімнатка такою затишною здається.

- Тільки у мене нічого немає… ні грошей… ні одягу… Вам і так складно, а тут я на голову впала…

- Упораємося, ми ж рідні люди. Ти нам таке диво принесла, - вказує головою на Арішку. – Як нове життя у ці стіни вдихнула.

Вони мою віру живлять, змушують з колін піднятися, обтруситись від бруду і в майбутнє подивитися.

- Не вбивайся за тим, хто цього не вартий, - Паша під'їжджає до мене ближче, шепоче на вухо, - Ти маєш живий приклад, - киває у бік матері, - До чого це призводить.

Світлана покриває на стіл. Все просто, але так смачно. У мене апетит прокидається, а тривоги, навпаки, ховаються, біль відступає. Затишно мені з цими людьми, наче все життя їх знаю.

Але довгого застілля не виходить. Втома, нервова напруга даються взнаки. Годую доньку, і сама засинаю. Світлана мені на кухні постелила. Пробіглася по сусідах, багато ковдр принесла, королівське ложе мені влаштувала. Тепло м'яко та спокійно.

А на ранок, ледве розплющую очі, отримую повідомлення від Зоряни:

«Мам, з бабусею біда трапилася. Вона в лікарні. Все дуже погано. Ти нам потрібна!».