Розділ 7

Мороз. Сніг. На руках Арішка. На банківських картках нуль.

Душа понівечена, випалена пустеля. Навіть сліз уже нема.

Людина, якій я довіряла, як собі… розтоптав моє кохання, знищив віру в людей. У Роми про всяк випадок були всі дані моїх карток. Втім, гроші він мені туди й клав. А тепер хоче, щоб я приповзла до нього. Адже виходу немає.

Так, фінансово я залежала від чоловіка. Мені було вісімнадцять, коли я завагітніла. Рома взяв усі витрати на себе. Мене ж оберігав, не пустив працювати. Я перевелася на заочний, присвятила себе сім'ї. Пізніше я все ж таки вийшла на роботу, але мої заробітки – це на жіночі дрібниці. Так казав чоловік, який швидко піднімався кар'єрними сходами.

Рома – чудовий програміст, працює у величезній корпорації, його цінують на роботі. Нині він начальник відділу роботи з віп-клієнтами. А починав простим продавцем техніки у магазині.

А я знайшла роботу для душі, працювала адміністратором у ветеринарній клініці. У чоловіка алергія на тварин, а я їх просто обожнюю. Оскільки вдома тримати хвостатих не можна, я займалася з ними на роботі. Але коли завагітніла, чоловік настояв на моєму звільненні.

Боляче згадувати, що його турбота – це обман. А відрядження – це подорож до Олени. Для чого він так? Чому хоче, щоб я повернулася? Як він представляє наше життя, після бридкої правди? Невже думає, що таке можна пробачити?

Тремтячою рукою дістаю телефон.

Вчора я мала сім'ю, а сьогодні я бездомна.

Не повернусь. Ніколи. Не зможу! Хоч би як топтав. Ні! А я впевнена – це не остання його підлість.

Шістнадцять років… я жила з монстром у шкурі людини.

- Валь… - голос тремтить.

- Лерко! Ти мене лякаєш! Що за голос, як із могили. Тьху! Вибач. Що я несу! - подруга, як завжди, у своїй манері.

Ми товаришуємо з дитячого садка. Вона мені як сестра. Деколи була навіть ближче.

– Я на морозі. Потім усе поясню. Ти вдома?

- Так ... Ти в пологовому будинку? Мені приїхати? Щось трапилося? Чим допомогти? - сто слів за секунду. Вона завжди така. Непосидюща, рот не закривається.

- Можна, я приїду? Треба переночувати. Я на морозі тут… все під час зустрічі поясню…

- Швидко до мене! Негайно! - репетує в трубку.

Стає трохи легше. Валя живе з сином. Із чоловіком давно розійшлася.

Мені б у неї пару днів пожити, прийти до тями. А далі вже щось вирішу.

А може вона теж знала? Бридка думка встромляється гострою скалкою в серце.

Зітхання, сповнене відчаю. Але виходу нема. У мене на руках маленька.

Викликаю таксі, благо ще трохи готівки залишилося.

Поки чекаю на машину, піднімаю голову на вікна квартири, в якій виросла. А там три голови, троє зрадників дивляться на мене. Бачать, що я з дитиною на морозі та… спостерігають виставу. Рідні люди…

Все ж таки я досі цього не можу усвідомити. Не вкладається таке в голові. Занадто я їх любила.

Сідаю в таксі… у голові звучить останнє слово матері: «Безсовісна». Хіба їй говорити про совість? Вона забрала мого батька з сім'ї. При цьому навіть не кохала. А тато втратив голову, кинув дружину та двох дітей. А що вона робила, щоб тато розлучився, можу тільки здогадуватися. Сьогодні мама показала своє обличчя. Всі вони ... Тепер минуле, розповіді, все виглядає інакше. Наче спала пелена з очей, і я прозріла, вперше за довгі роки.

Валя зустрічає нас біля під'їзду. Відчиняє двері машини, розплачується із водієм.

- Лера! Я не впізнаю тебе? Що трапилося? Капці? Взимку? Де твоя куртка? Тебе, що пограбували? Рома знає? – останнє питання, як ляпас.

Я поки що не навчилася спокійно реагувати на його ім'я.

Нічого не відповідаю. Сльози знову душать.

- Ти взагалі у пологовому будинку маєш бути. Ой, зараз піднімемося, як... зацілую Арішку.

Валя тараторить без упину. Не чую її слів. У голові пульсує біль, перед очима кадри сьогодення. І сама я рухаюся скоріше за інерцією, порожня оболонка, замість крові по венах тече палюча отрута.

Валя бігає по квартирі, метушиться. А сиджу в кутку кухні та дивлюсь в одну точку. Благо донечку ми поклали… Тепер можу закутатись у свій кокон болю. Але Валя не дає. Заварює чай, сідає навпроти мене.

- Ти що з Ромкою посварилася? - знов здригаюся, його ім'я як батіг по серцю.

- Валь, ти знала, що він та Олена… - судомно за її реакцією спостерігаю.

- Він та Олена що? – шумно ковтає слину, крутить у руках чашку чаю.

– Коханці… – слово дається нелегко.

– Вони чого? З глузду з'їхала? Лер, мож ти це… нездорова? – навіть лоба мого торкається.

- Краще б була нездорова, ніж це…

- Ти охолонь. Подумай! Може, все не…

- Так як здається, - закінчую за неї. - Так, Валю.

- Ромка ж від тебе божеволіє, всі вашому коханню заздрили, - Валя якось неприродно сповільнюється. Кудись зникає її балакучість. Вона зараз ніби кожне слово зважує, перш ніж вимовити.

- Обзаздрилися... - втикаюсь чолом у стіл.

- Тобі відпочити треба, Лер, - гладить мене по голові. - А перед цим гарячу ванну прийми. Так, так, точно! Це саме те, що тобі зараз треба!

Вскакує. Біжить у ванну кімнату. Шумить, гримить.

- Ти подробиці не спитаєш? - на Валю це не схоже. Вона завжди випитувала у мене все до останніх дрібниць.

- Потім Лер. Ти побережи себе. Мала тільки народилася, а ти вже ледве жива. Прийми душ, заспокойся, поспи, - обіймає. – Реально переживаю за тебе.

Під руку заводить мене у ванну. Показує, що де стоїть. Впадаю в ступор, дивлюся в одну точку. Щось не дає мені спокою, черв'як усередині оселився та поїдом їсть.

Валя йде. А мені так неспокійно, незрозуміла тривога наростає.

Не знаю, чим керуюсь. Включаю воду у ванній кімнаті та виходжу до коридору. На кухню двері зачинені. Я вухом до дверей. Чую приглушений голос подруги.

- Та в мене. Не треба зараз приїжджати. Вона така страшна, заплакана. Хай виспиться. Я довго не можу говорити. Її у ванну засунула. Ти як взагалі спалитися примудрився?