Розділ 5

Тепер я розумію, що означає вираз: «Без наркозу різати». Ось так само гостро, прицільно і точно моя рідна дочка мені шмагає серце.

Я не відчувала такого болю, навіть коли застала Рому та Олену. А зараз вона сипле сіль на рани та додає нових.

- Зорю, ти усвідомлюєш свої слова? – відсуваюсь та дивлюся на дочку.

Моя гордість, моя добра та чуйна дівчинка, була в курсі вакханалії, яка твориться за моєю спиною.

Скажіть мені хтось, що це безглуздий жарт, сон! Що завгодно. Молю, хай це не буде правдою.

Ось тепер я чую хрускіт своїх кісток. Я ламаюсь. Не витримую. Скільки ще доля приготувала мені ударів?

- Ти з татом ще не говорила? – дивиться на мене зі співчуттям, хмурить брівки.

- Ні… і поки що я не готова.

- Він би тобі все пояснив. Мам, повір, ні тітка Олена, ні тато не хотіли тебе образити.

- Ага, вони просто робили тобі братика за моєю спиною, - бридко, що доводиться озвучувати таке рідній дочці. Ще огидніше, що вона не бачить нічого поганого в цьому.

У нас завжди були добрі стосунки із Зоряною. Я пишалася, що ми завжди знаходимо спільну мову і ніколи не сваримося. Як виявляється і тут помилялася. Одна брехня довкола, куди не ступи, скрізь вимажешся.

- Тато любить і тебе, і тітку Олену. Так вийшло. Серцю не накажеш. І їм також важко. У тата одна половинка серця з тобою, друга з нею. І він не може розірватися, не хоче робити нікому боляче. Він не може без вас двох жити, - дочка каже все без запинки, наче вивчений назубок урок. – Тітка Олена поховала своє особисте життя, погодилася бути у тіні. Задовольняється рідкісними зустрічами. А малюк, так вона хоче, щоб частинка тата завжди була поруч, - а її голос, він мене добиває. Спокійний з нотками ніжності.

Відповідаю не одразу. Беру паузу, щоби не зірватися. Я ніколи не кричала на дочку, і зараз не порушуватиму своїх же правил. Усе можна вирішити спокійно. Так завжди рахувала. А зараз, я вже у всьому сумніваюся, ні в що не вірю.

- Зоря, через три роки тобі вісімнадцять, ти зустрінеш хлопця, вийдеш заміж. І що коли твій чоловік так зробить? Постав себе на моє місце?

- Мамо, а де гарантія, що цей хлопець не покине мене вагітну? Чи зустрічатиметься з іншою за моєю спиною? Життя непередбачуване. Звичайно, я б такого не хотіла. Але іноді все не так, як ми плануємо. Люди розходяться, зраджують, а іноді доводиться вибирати, з чимось змиритися, - вона розводить руки в сторони та знизує плечима. - Тато тебе любить і ніколи не покине. Він про нас усіх думає. Але він, як і будь-яка людина, не ідеальний. Усі ми грішні, мам. Ніхто не застрахований від помилок.

- Зоря ... дівчинко моя ... що вони з тобою зробили, - хапаю дочку за руку, дивлюся в її очі. Не вірю ... всю цю маячню з виглядом справжнього психолога видає моя кровиночка.

- А ти дай мені відповідь, - каже серйозно, погляд зосереджений. - Ти була щаслива ці роки? Тато був дбайливий, уважний? Наскільки пам'ятаю, - примружується, - Ти була на п'ятому місяці вагітності і казала тітці Валі, що в тебе найкращий чоловік, ти купаєшся в його турботі, що тато дуже романтичний і з роками його кохання тільки росте. Було? - нахиляється до мого обличчя.

Вона каже це все ні на мить не замислюючись. Зараз вона мені нагадує запрограмованого робота.

– Було. Але… – не дає мені домовити. Кладе палець на губи.

- Тшшш... Ось, мамо! Нічого не змінилось. У тебе і зараз є дбайливий та люблячий чоловік.

- В якого друга сім'ю. Моя сестра… Невже ти не розумієш, що його відношення – нічого не варте! Зорь, він брехав мені стільки років! Він зраджував нашу родину!

- Мам, тобі треба заспокоїтися. І все обміркувати. Ти зараз надто засмучена, - бере мене за руку, стискає мої крижані пальці.

В мене відчуття, що я втрачаю свою дочку. У її голову вкладено якусь дику програму. І я гадки не маю, як її зруйнувати.

- Сім'я – це вірність та довіра, вони становлять фундамент любові та здорових стосунків. Зрада – це руйнівний шлях. А те, що зробив твій тато – це найвищий ступінь ницості. Він розтоптав саме поняття любов і вірність!

- Мам, світ недосконалий. Твої ідеали застаріли, – зітхає. - Ох, і чому ти все дізналася! Так було добре!

- Добре! У брехні? Ти вважаєш, що щастя може будуватися на обмані та зраді? – все ж таки підвищую голос, емоції впиваються в серце іржавими цвяхами.

- Іноді брехня – це благо. У твоєму випадку, мамо, особливо. А мені тато не брехав, бо я доросла, і можу зрозуміти все. І якби ти любила нас, ти зрозуміла б. Так склалося життя, але в тебе все одно є рідні люди, які тебе завжди підтримають. Це – не зрада, а компроміс.

Як це витримати? Ненавиджу! Вони втягнули в цю гидоту мою дочку!

– Ти давно знала? - запитую впалим голосом.

- Вибач, але я більше тобі нічого не скажу. Ти не в тому стані, – хмуриться. - Таке свято, сестричка народилася, а ти взяла та все зіпсувала.

Хапаюся за горло, дихання перехоплює. Відкриваю та закриваю рота, вдихнути не можу. Слова, подібно до гострих лез у горлі застрягають. Коли я намагаюся переварити, те, що зрозуміти в принципі неможливо, у кишені дочки вібрує телефон.

Вона дістає його. Дивиться на екран і на обличчі відразу з'являється посмішка. Відходить до вікна та приймає виклик.

- Привіт! Я зараз не можу говорити, - тараторить скоромовкою.

Мені не чути, хто там на іншому кінці. Але я майже певна, що знаю відповідь. Душу вивертає від нелюдського болю.

- Так. Тут, - коситься в мій бік.

- Тяжко, - зітхає.

Відчувається, що при мені намагається нічого зайвого не говорити.

Відриває телефон від вуха:

- Мам, тітка Олена хоче з тобою поговорити...