Розділ 2

Вони синхронно повертають голови у мій бік.

А я не витримую. Не зараз. Не можу… Геть… Від реальності. Від кошмару, на який за одну секунду перетворилося моє життя.

Грюкаю дверима спальні. Хапаю сумочку, люльку для донечки, вибігаю з квартири. Не чекаю на ліфт. Збігаю сходами вниз.

Моя мала крехтить уві сні. Не прокидається. Через сльози ледве бачу дорогу. Завдяки моїй дитині тримаюся. А так я вже впала б, валялася та скиглила як поранена тварина.

Вибігаю з під'їзду. Почався сніг. Величезні пластівці падають на обличчя, змішуються зі сльозами. Обертаюся. Навіщо?

Я думала, він побіжить за мною... Скаже якусь банальність:

«Це не те, що ти подумала»...

Наївно, безглуздо… але я сподівалася…

Так, я бачила та чула все на власні очі, але в душі ще теплиться сліпа надія, а раптом все не так і цьому є логічне пояснення.

Я відчуваю, як руйнується мій світ. Як моє щастя в'яне, як з нього обсипаються пелюстки, забарвлені кров'ю та моїм болем. Я ще не відчуваю його повністю, він тільки розростається разом із усвідомленням жахливості ситуації.

Дочка. Я мушу про неї думати. Дістаю телефон, нічого не бачу на екрані, перед очима криваво-чорні кола. З п'ятої спроби все ж таки викликаю таксі.

Машина приїжджає швидко. Знову озираюсь на під'їзд, піднімаю голову вгору, дивлюся на свої вікна… колись щасливого сімейного гніздечка. Тут же згадую, як у нашому з чоловіком ліжку, вони обіймаються, задоволені, радісні. Разом готувалися мене зустрічати з кульками та усмішками лицемірства… Ніхто не вибіг…

Попри все я до останнього чекала…

Їм байдуже…

Закушую губу до крові та сідаю в таксі.

Тільки зараз помічаю, що втекла у домашніх капцях… без куртки…

 Називаю адресу. Відвертаюсь до вікна, качаю дочку на руках та скиглю.

Моя сестра та мій чоловік, у якій сюрреалістичній реальності це можливо? Найрідніші люди! І ось так…

Таксист привозить мене. Мовчить, тільки косо поглядає, як на божевільну. Що ж… він правий, я близька. Якби не мої дочки, я б мріяла зійти з розуму і не відчувати цього болю.

Збираю рештки своїх сил. Виходжу з машини. Піднімаюсь на другий поверх. Дзвоню у двері батьківської домівки. Куди мені ще йти, як не до мами?

- Тітонька Лера! Ура! Ще й не одна! – двері відчиняє старший син моєї сестри.

Я дуже люблю Дімку. У нас із ним особливі стосунки.

- Покажеш її? – встає навшпиньки та намагається розглянути мою доню.

- Так ... - розгублено киваю.

Уважно розглядаю племінника. Вже зовсім іншим поглядом. Шукаю його схожість із моїм чоловіком.

Чи може Дімка бути сином Роми? Скільки в них все це триває з моєю сестрою?

Хлопцю сім років. Він чорнявий, зеленоокий… як і мій чоловік…

Невже! Ні… не могло ж це продовжуватся стільки років!

Але я ніколи не бачила наживо колишнього Олени. Сестра лише показувала фотки і казала, що батько Дімки дуже заможна людина.

Але ж і Ромка щодня мені розповідав про кохання.

Все брехня! Де хоч крихта правди?

- Леро, що з тобою? - з кухні виходить мама. - Ти чому не в пологовому будинку?

- Раніше... відпустили, - схлипую.

Сльози з новою силою ллються з очей. Треба триматися, не можна влаштовувати істерику при дитини. Похитуюся. Ноги підкошуються. Спираюся на стіну.

- Доню! Що ж із тобою! Дай дитину, – мама забирає в мене доньку. - Йди на кухню.

- Мам, ти? - у коридорі з'являється моя старша дочка. - Що з тобою трапилося? Після пологів погано? Я чула, що так буває. Чому ти тут? Начебто завтра до тебе збиралися? - Зоряна продовжує засипати мене питаннями, а я у відповідь можу тільки мичати.

І дивитись на Дімку… чий же він син?

- Дай на свою сестру помилуюся! Привіт, маленька, ми так на тебе чекали! - Зоряна навіть підстрибує від радості.

Така зворушлива сцена… якби в мене душа на шматки не розривалася.

- Так дітлахи, марш до себе. Мамі трохи зле. Зараз її до тями приведу і поверну вам, - бадьоренько каже мама. - На кухню, - командує мені.

Слухняно плетусь. Мені так необхідна зараз підтримка. Я не впораюсь сама. Не зможу.

Діти дивляться на мене. Тримаються за руки та перешіптуються. Незважаючи на різницю у віці, вони дружать і дуже прив'язані одне до одного… Може, тому, що в них один батько? Знову ця думка не дає мені спокою.

- Мамо, - сідаю на стілець, закриваю обличчя руками.

- Чаю зараз тобі зроблю, - мама вмикає чайник. - Підходить до люльки, в яку поклала крихітку. - Чарівна дитина. Онучка моя.

- Так, - видаю булькаючий звук.

- Що в тебе сталося?

- Рома... Олена... - а далі все, ні слова не можу сказати, задихаюся від ридань.

- Він що її до вас додому притягнув? - у голосі мами з'являються нотки роздратування.

- Так…

– А я їх попереджала! – грюкає дверцятами шафки. – Не могли зустрічатись на території Олени. Що за безглузда безтурботність!

Новий шок. Удар у розбите серце.

Від шоку навіть перестаю плакати.

- Мамо, ти знала про них?

- Угу, - бурчить, продовжує заварювати чай.