Розділ 1

- Виписуватися зараз – це безглуздя ! – медсестра сплескує руками.

- Ви ж самі сказали, ускладнень немає, - цілую новонароджену донечку в маківку. – Нас відпускають.

- Так… але… – медсестра хмурить густі брови. – Одна поїдете?

- Таксі викличу, - знизую плечима, продовжую щасливо посміхатися.

- Чоловікові зателефонували б... - ходить за мною та бубонить.

- Він у відрядженні. Приїде увечері. Буде йому сюрприз, - обережно вкладаю крихітку. Йду збирати сумку.

Пологи пройшли без ускладнень, лікар сказав, якщо хочу то, мене можуть відпустити раніше. Ця радісна звістка, ще більше піднімає настрій. Навіщо мені завтра купа народу під пологовим будинком? Приїду додому, ввечері зустріну чоловіка, посидимо в тиші. А пізніше нехай рідня збігається.

Вже уявляю, як увечері Рома відчиняє двері, а ми з донечкою його зустрічаємо. Який момент зворушливий! Разів сто його вже в голові прокрутила.

Коли в мене почалися пологи, чоловіка терміново викликали по роботі до іншого міста. Він дуже переживав, але відмовити не міг. Йому ось-ось підвищення світить, не можна розчаровувати начальство.

- Мамі зателефонуйте! – не вгамовується медсестра.

Вона сильно до мене прив’язалася. Не знаю, вже чим я заслужила таке до себе ставлення з її боку. Дуже приємна жінка, хоч зараз трохи нав'язлива зі своєю надмірною турботою.

- Вона з моєю старшою дочкою сидить, ще й із племінником.

- Удвох нехай і приїдуть, - медсестра посміхається до маленької, поправляє ковдру.

- У Зоряни після школи заняття. Вона в мене балерина! – заявляю не без гордості.

Старша дочка в мене розумниця та красуня. Наша радість та гордість. Їй п'ятнадцять, рання і дуже довгоочікувана дитина. Ми з Ромкою на сьомому небі були, коли я зненацька дізналася про свою вагітність. А мені тоді лише вісімнадцять було. Ми одразу весілля зіграли та стали чекати на появу щастя.

Рома дуже сина хотів, марив ним. А народилася найкраща дівчинка у світі! Наша Зоряночка.

А з другою вагітністю були проблеми. Все не виходило. І ось через багато років, коли пройшла вже всіх лікарів по декілька раз, коли вже практично здалася… сталося ще одне диво… Знову дочка, знову довгоочікуване диво…

Згадую, як чоловік радів, побачивши дві смужки на тесті. Як я заливалася сльозами щастя.

Після пологів у мене крила за спиною виросли. Хочеться літати, співати, танцювати та нескінченно милуватися своєю донечкою.

- А ваша сестра? – медсестра продовжує допитуватись.

- Не хочу її турбувати. Вагітність важко проходить, - пакую сумку.

Дуже поспішаю. Дико хочу додому. До своєї затишної квартирки, де пахне абсолютним щастям.

- А подруги? - продовжує гнути свою лінію.

- Все! Світлано, достатньо! Мені додому треба до чоловіка! Зрозумійте! Не до подруг! Це наш особистий момент! А святкувати згодом! Ми так довго з Ромкою чекали ... вже надію втратили ... Нам треба розділити одне з одним ці чудові миті! - дістаю телефон та викликаю таксі.

Медсестра проводить мене до машини. Продовжує зітхати, але не відмовляє.

- Дзвоніть, - опускає голову. - Якщо знадоблюсь... - кладе мені в руку клаптик паперу з номером телефону.

- Звичайно, - киваю та зачиняю двері автомобіля.

У мене тут свято, душа співає, а у медсестри жалобний вираз обличчя.

За хвилину вже про це забуваю. Розглядаю доню. Яка вона в мене красуня, очей не відірвати.

Навіть затори у місті не знижують градус мого настрою. Подумаєш, трохи пізніше приїду. Все одно все встигну. Перепочину, облаштую дочку в новому ліжечку. Ми таке гарне з Ромкою вибрали… Замовлю доставку продуктів та почну готувати святкову вечерю… Все, що любить чоловік приготую… Щастя справді окриляє. Самопочуття прекрасне, життя бачиться суцільною райдужною смугою.

Коли таксі зупиняється біля мого будинку, так поспішаю, ледве не забуваю розплатитися.

– Вам допомогти речі донести? – турботливо питає таксист.

- Ні дякую! - відповідаю, перекидаю сумку з речами через плече, люлька-переноска з моєю принцесою в руці.

Ліфт приїжджає швидко, натискаю на сьомий поверх. Двері відчиняються, ось вона моя квартирка, моя фортеця. З якою любов’ю ми з чоловіком облаштовували кожен куточок тут.

Відчиняю двері квартири. До мене долинає романтична музика.

Невже Рома вже вдома! Тільки дивно… він подібну музику ненавидить, називає її сопливою.

Ще й не подзвонив. Невже сюрприз мені готує?

Так і є!

Передпокій обвішаний кульками, рожевими стрічками, пахне квітами. Рідний готується мене зустрічати! Він у мене найкращий! Шістнадцять років у шлюбі, а любов наша лише сильнішою стає.

Ставлю сумку з речами, беру донечку на руки та йду до нашої з чоловіком спальні.

Заглядаю всередину. Перше, що хочеться зробити – протерти очі.

Це не може відбуватися у моєму всесвіті!

Бачу руку свого чоловіка на вагітному животі моєї сестри. Вони валяються в нашому ліжку, зминають із любов'ю вибрану мною білизну.

- Твій син штовхається, - сестра заливається дзвінким сміхом.

- З татком вітається, - чоловік дивиться на неї з ніжністю.

- Зараз ця повернеться з пологового будинку, ти надовго пропадеш, - невдоволено бубонить. – А я їй ще кульки купувала, квіти вибирала. Для сестрички коханої старалася.

- Ти в мене скарб, - чоловік цілує її в губи.

- За що, рідні? - схлипую, притискаю люльку з новонародженою дочкою до себе.