7.

Аліно, візьми слухавку! Де ти? Нам треба поговорити!

Чому ти не відповідаєш? Я хвилююся!

Візьми слухавку та скажи, що з тобою все нормально! Я не можу собі місця знайти.

Ти що, не розумієш, що це дитячий садок? Напиши бодай, що з тобою все гаразд.

Нам треба поговорити, кохана, не впирайся.

Треба-треба. Ти прямо таким балакучим став, Віталіку, що я теж не можу собі знайти місця.

Автомобіля чоловіка у дворі немає, тож я з легким сумлінням йду до нашої квартири, щоб зібрати речі та поїхати до батьків. Віталік зателефонував разів зо три, потім почав засипати мене смсками, в яких навіть не просить, а вимагає.

Що він взагалі собі думає, що я буду за найменшим покликом брати слухавку і робити так, як він хоче? Він звик, що я завжди на зв'язку, і чомусь вирішив, що навіть після його вчинку я маю продовжувати це робити. Фіг йому. Просто зі шкідливості не буду.

Наша квартира зустрічає мене тишею і тут хочеться заплакати. Те, що ще вчора здавалося рідним, сьогодні спричиняє відторгнення.

Як таке взагалі можливо?

Я все одно тут все ще господиня, тут моїх речей більше, ніж у Віталіка, і я стільки сил вклала у цей світ, що не готова просто взяти та відмовитися від усього.

Але, як би я не хоробрилася, залишатися тут однаково не можна. Це квартира чоловіка, як не крути. Якщо залишусь тут, він затопче мене своїми словами та нескінченними вибаченнями. Я не зможу цього винести, коли моє емоційне тло нестабільне.

Як не дивно, тут усе на своїх місцях, навіть так чисто, що ріже очі, але я все одно, якимось чином, думками повертаюся до іншої квартири, де мені було добре цієї ночі. Не знаю, чому я так подумала, але у Стаса вдома мені справді було чудово, попри те, що мене бентежив її господар.

Я так йому нічого не відповіла. Як дурна ідіотка злякалася дзвінка чоловіка і, скориставшись ситуацією, сказала, що мені треба йти. Хоча чому дурна? Може, Віталік зателефонував недаремно? Що я мала відповісти на пропозицію сусіда залишитися в нього?

Все це прекрасно, але мені важко ось так узяти та з однієї квартири перевезти речі в іншу. Та і як взагалі це виглядатиме в очах сусідів? В очах мого чоловіка? В моїх очах? Це занадто.

Стас, мабуть, так захопився рятувальною місією, що не подумав про наслідки, а мені думати треба, я не в тому становищі, щоб легко від одного чоловіка переїжджати до іншого. Ні. Сама розберуся. Добре, що я доросла дівчинка, не пропаду.

До того ж компанія сусіда викликає дивні почуття, я гублюся поруч із ним, і мені страшно. Як чоловік мені він подобається, тут брехати собі не буду. На нього приємно дивитися, не менш приємно з ним спілкуватися і, як би це не звучало, я бачу його інтерес. Але це насторожує. Це не той час, коли варто звернути на таке увагу. Я все ще кохаю чоловіка, і мені все ще боляче від зради, а подібні думки роблять лише гірше. Почуваюся неправильно.

Старанно ігнорую диван у вітальні й одразу йду до спальні за речами. Але куди б я не пішла, мене скрізь вбивають спогади.

У коридорі вся стіна обвішана фотографіями, де на мене дивиться життя, яке я так любила.

Ось період, коли ми зустрічалися. У нас в обох щасливі та закохані обличчя, все здається казковим і новим.

Ось наші весільні фотографії, де в мене усмішка до вух й одразу видно, що я покладаю на свого обранця всі свої дівочі мрії. Того дня мені здавалося, що щасливішої за мене просто не знайти.

Ось просто звичайні фотосесії, де кожен фотограф казав, що ми ідеальна пара, адже ми так підходили одне одному, що тішилося око.

Але це все брехня. Порожній награний малюнок. Ніяка ми не ідеальна пара.

Прикриваю рота рукою, не маючи сили зрозуміти, як можна було все це проміняти на якусь помилку? Невже його зв'язок з Оксаною коштував цих щасливих облич? А я впевнена: навіть якби я вибачила своєму чоловікові, темна хмара зради висіла б над нами, як би ми обоє не намагалися. Спогади, звісно, стираються, але не до такого вже ступеня. Більше б у нашому житті таких моментів не було. Це все навіки втрачено.

Після ретельних зборів беру все найнеобхідніше та найдорожче серцю і тягну все в машину. Моя сумка так і залишилася у передпокої на тумбочці, так само як я її й залишила, тому легко спускаюся до автомобіля та, зануривши все в багажник, їду до батьків.

Навіть не знаю, що їм скажу, як бачитиму розчароване обличчя матері та сумні очі батька.

Вчора я чомусь подумала, що мама буде проти мого відходу, але зараз розумію, що тут реально лише один вихід. А як бути інакше, коли чоловік спить не лише з тобою? Що це за сім'я взагалі така? Я не розумію і глибоко співчуваю тим жінкам, які пробачають і заплющують очі на зраду. Як? Як можна заплющити на це очі?

Усередині все стискається від болю, тому, врубавши голосніше сльозливі пісеньки, мчу трасою, проклинаючи, на чому світ стоїть вчорашній день.

З цими думками приїжджаю до батьків. З цими думками поступово починаю планувати своє життя без чоловіка, але майже через дві години шляху, коли паркуюсь біля воріт, бачу його машину.

Чорт. Для чого він тут? Невже він не на роботі?