6.

Я впадаю у транс. Зовсім не розумію, як поводитися і що сказати, поки Стас з інтересом і якимось азартом уважно мене розглядає.

Що йому потрібно? Навіщо він так дивиться?

— Ти щось хотів? — все ж таки питаю я, викручуючи ще більше пальців у себе за спиною.

Секунди тягнуться так довго. Потім він дає команду псові смирно сидіти, а сам підходить ближче до мене. Хочеться відступити, але я розумію, що це буде безглуздо.

— Хотів дізнатися як ти. Я бачу по твоїх очах, що ти плакала. Мені шкода, — видихає він, засунувши руки в кишені.

Інстинктивно торкаюся пальцями повік і тру їх сильніше, ніж належить. Знаю: це ще більше все посилить, але сусід з таким жалем дивиться на мене, що не можу цього винести.

Так, я плакала. Я сильно плакала вночі, але не хочу цього визнавати зайвий раз.

— Все нормально, — почухавши очі, опускаю руки та навмисне розтягую губи, щоб вийшла усмішка. — Просто вчора все накопичилось і треба було знайти вихід для емоцій. Переживу.

Цікаво, як чоловік, що він відчуває щодо моєї ситуації? Він не висловлював своєї думки, а запитати мене язик не повернеться.

— Є плани на сьогодні? — невимушено цікавиться сусід. Він завжди такий балакучий зранку?

— Зберусь зараз і йду додому, — знизую плечима. — Чоловік повинен піти на роботу о восьмій, у мене буде час забрати свої речі та поїхати до батьків.

— Ти казала, що вони живуть за містом.

На жаль, для мене так. Кілька років тому мама, втомившись від міської метушні, вирішила продати квартиру і купити дім у чорта на паличках, зате з краєвидом на річку і невеликий лісок. Мені було шкода розлучатися з квартирою мого дитинства, але що я могла зробити, коли батькам дуже хотілося тиші та природи? Тепер, щоб їх побачити, потрібно пройти шлях майже у дві години, але раніше мене це не дуже хвилювало, а зараз здається черговою складністю.

— Якийсь час побуду там, а далі вже вирішу, що робити, — впевнено вимовляю я, хоча сумніваюся, що мамі сподобається мій приїзд. Той самий випадок, коли теща божеволіє від зятя і мені дуже шкода її засмучувати.

— Точно вирішила розлучатися? — це просте питання, що складається всього з трьох слів, а мені хочеться повіситись.

— У цій п'єсі лише один фінал. Хіба ні?

Він чоловік, може, для нього такі речі взагалі не здаються чимось кричущим, але Стас мене дивує:

— Все буде гаразд, Аліно. Це не кінець світу, повір. Ти ще надто молода, напишеш нову п'єсу, — легко відповідає він, ніби це так просто: взяти й написати. — У будь-якому разі, якщо тобі потрібна допомога, ти можеш на мене розраховувати.

— Дякую тобі, — киваю головою, сподіваючись, що дуже скоро я вийду з цієї квартири й мені його допомога більше ніколи не знадобиться.

Я не хочу здатися невдячною, чесно. Просто мені незатишно поряд з ним. Стас дуже гарний і привабливий чоловік, і він викликає у мені почуття, яких просто не повинно бути. Мозок поруч із ним перетворюється на желе. Це неправильно.

На цьому Стас кличе Таміко до себе, і вони нарешті виходять з кімнати, дозволяючи зробити вдих на повні груди. Під уважним поглядом сусіда навіть дихати нормально не можу, це виходить за межі мого розуміння.

На збори мені потрібно більше часу, ніж я думала, і, здається, я роблю все як равлик. З дзеркала на мене дивиться все та ж я, тільки з погаслими очима і темними колами під ними, тому, щоб привести себе в нормальний вигляд, доведеться простовбичити перед дзеркалом півдня. Ні. Не буду нічого ховати, мені байдуже, який у мене зараз вигляд, взагалі на все начхати. Тому, ретельно вмившись, я лише наношу на обличчя крем, а волосся збираю у високий хвіст. Цього цілком достатньо.

Стас із собакою досі на прогулянці, у квартирі дуже тихо та спокійно. Кава і справді на підігріві в чаші, яку я вже сто років не бачила, якщо чесно. Але, що мене дивує, на цій кухні три кавомашини. Три. Причому всі абсолютно різні. Кому потрібно їх аж три? Стас такий любитель кави?

Не можу сидіти на місці, тож вирішую трохи погосподарювати. Не знаю, як це виглядатиме збоку, але мені хочеться хоча б якимось способом віддячити сусідові за гостинність, тому вирішую приготувати сніданок.

Холодильник забитий під зав'язку. Тут є, здається, все, і у мене йде хвилин п'ять тільки на те, щоб визначитися з вибором продуктів і виставити їх на кухонний острівець. Чи можна багато дізнатися про людину, просто відчинивши її холодильник? Невже Стас з'їдає це все один?

Розпочавши готування, занурююсь у якісь свої думки й так захоплююся, що не помічаю, як повз мої ноги щось проноситься. Пес, як завжди, на правах господаря буквально вдирається в простір кухні, і вигляд у нього такий щасливий, що мимоволі сама усміхаюся. 

Здається, я починаю любити цього собаку, принаймні поруч з ним мій біль всередині стає не таким задушливим.

— Привіт, хлопчику, — чешу його за вухом, на що Таміко старанніше крутить своїм пухнастим хвостиком, а потім взагалі нахабніє: різко підстрибує і кладе мені на плечі свої передні лапи, а його морда вже за кілька сантиметрів від мого обличчя. — Ого! Який ти спритний.

— Таміко, фу! — звучить команда господаря, і ми з псом різко дивимося у бік передпокою. Звісно, ніхто його слухає. Пес мало не обіймає мене. — Гей, поводься пристойно.