4.

— Білизна чиста, рушники у ванній теж, — Стас пропускає мене вперед, відчинивши переді мною двері однієї з кімнат на другому поверсі. — Якщо тобі ще щось знадобиться — не соромся і дай мені знати.

Я заходжу всередину і швидко озираюсь. Тут повний мінімалізм, від чого кімната виглядає трохи необжитою. Але це тільки перше враження, адже коли світиться яскраве світло, це приміщення, як і решта квартири, здається мені раєм на землі. Не знаю, може, вся річ у теплих тонах чи у дорогому ремонті, а може, від Стаса виходить така сила? Ще не зрозуміла.

— Дякую, — вкотре повторюю це, все ще шокована тим, що погодилася залишитися в нього на ніч. Ідея здається абсурдною, але вона зараз найпростіша. Не хочу забагато думати.  — Тут просто чудово.

Неусвідомлено кидаю погляд на величезних розмірів ліжко та відчуваю, як починає горіти обличчя. Якось це здається надто: ліжко, я і чужий чоловік, який взяв на себе сміливість запропонувати сусідці залишитися у нього. Кіно якесь.

— Я радий, що тобі подобається, — Стас виходить у коридор і за кілька хвилин закочує мою валізу до спальні. Від звуку коліс по ламінату серце стукає трохи швидше, і я навіть не можу дати цьому логічного пояснення. — Ні про що не хвилюйся, Аліно. Відпочивай, а завтра щось вигадаємо.

Він по-доброму усміхається, і я начебто хочу відповісти тим же, але виходить нервово і зрештою натягнуто, тому Стасові нічого іншого не залишається, як мовчки вийти та зачинити за собою двері.

Він точно думає, що в мене не все гаразд із головою. Не знаю чому, але мені хотілося б йому пояснити, що у звичайному житті я нормальна, просто день сьогодні невдалий. От і все.

Залишившись віч-на-віч зі своїми думками, починаю ще більше жерти себе зсередини. Думка одна за одною крутиться в голові, а мене кидає то в жар, то в холод.

Як я докотилася до такого життя? Це так жахливо.

Напевно, і справді не я мушу ночувати десь, поки Віталік заливає алкоголем свій провал, розвалившись серед наших спільних речей. Але залишатися було не нормально. Я взагалі вже мало пам'ятаю, що було в той момент, коли йшла. Все, як у тумані.

Зачинивши двері у ванну, ретельно перевіряю надійність свого притулку та йду в душ. Хочеться якнайшвидше змити з себе цей день, може, хоч тоді дихати стане трохи легше? Але, на жаль, навіть одягнувши свою шовкову улюблену піжаму і розтягнувшись на зручному ліжку, нічого не змінюється. Я, як і раніше, принижена жінка в чужій квартирі.

Яких би плюсів я не шукала — їх просто немає.

Пів ночі не можу заснути. Кручуся туди-сюди, у голові гомін, у грудях пожежа. Може, в таких випадках треба приймати заспокійливе, але я якось жила без них двадцять шість років і ніколи не замислювалася, що настане день, коли вони мені знадобляться. Де їх шукати?

Іти до Стаса з таким проханням здається просто безглуздим, він і так зробив усе від себе можливе, щоб я була в теплі та безпеці, хоча, зізнаюся, яким би чудовим і ввічливим він не був, мені чомусь все одно не особливо комфортно з ним. Нехай мене й не торкалися багато років інші чоловіки, але це не заважало мені купатися у їхній увазі, а тут я внутрішньо стискаюсь щоразу, коли сусід на мене дивиться.

Можливо, вся річ у тім, що він побачив мене в найвразливіший момент мого життя? Чи в тому, що в цей момент, коли моєму серцю боляче, мої очі прилипають до тіла когось іншого?

Боже, що за маячня відвідує мою голову? Мені аж перед собою соромно за ці думки.

Щоб трохи відволіктися, беру до рук телефон і перше, що бачу на екрані — повідомлення від чоловіка. Їх десятки та, судячи з того, що я бачу, вони всі змістовні.

Тільки не це. Він вирішив вилити на мене все, що думає? Ще цього не вистачало. Але нічого не можу з собою вдіяти, тому відкриваю наше листування і читаю все, що він написав.

Там все передбачувано, але, якщо чесно, від цього не легше. Чоловік виписує як йому шкода, який він дурень і що він готовий на все, щоб повернути мене та мою довіру. Що він не знає, що на нього знайшло, що він усе зіпсував і заслужив на таку реакцію, але кохає тільки мене і що я єдина жінка в його серці.

Як мило. Чомусь після тієї сцени в нас удома його слова здаються наскрізь просоченими лицемірством.

Як можна кохати лише мене, а спати з іншою жінкою? Це в голові не вкладається, адже перша заповідь кохання — вірність. Ось той бар'єр, який Віталік зніс і навіть не помітив. Худоба. Хочеться увірватися до нас додому і дати його телефоном йому ж по голові, щоб не писав нісенітниці.

Встаю, відкриваю штори та завмираю на кілька секунд.

Мабуть, у нас зі Стасом квартири виходять на один бік, бо я бачу те саме, що і з вікна своєї спальні, тільки на кілька поверхів вище. Все той же парк, де я часто бігала, ті самі ліхтарі, на які милувалася вечорами, та ж кав'ярня, у якій я щодня купувала собі каву та тістечка. Це зла усмішка долі — бачити все те саме, тільки перебувати вже в іншій реальності. Розуміти, що я більше ніколи не побачу все це з іншого вікна, з того життя, яке любила і яке в мене відібрали.

І тільки зараз, коли на мене ніхто не дивиться, коли емоції досягають уже такої межі, що більше не можу їх стримувати, греблю прориває, і я дозволяю собі вільно розплакатися.

Гірко. Задушливо. Швидше за все, негарно, але мені байдуже. Ледь не задихаюся від потоку сліз, і мені начхати, якщо мене хтось почує.