2.

Після розмови з чоловіком неприємний клубок застрягає у горлі, і мені стає важко дихати.

Так боляче, так страшенно боляче від усвідомлення того, що замість мене віддали перевагу комусь іншому. І не хтось там, а чоловік — найрідніша людина.

У голові постійно прокручую ці кадри, коли я увійшла до квартири й побачила прелюдію, яка плавно перетікала в процес. Так гидко від цього. Як це забути? Як це викинути з голови?

Була родина, все було нормально, як у всіх, і на тобі. Отримуй, Аліно. Може, комусь там нагорі здалося, що ти надто безтурботно жила? Тепер ось приймай проблему та йди її вирішуй. Кошмар якийсь. Я не знаю, за що братися першочергово. У мене навіть відкладених грошей немає.

Три роки тому я пішла з роботи, щоб більше приділяти часу чоловікові та нашому сімейному життю. А зараз розумію, що це була найбільша помилка, яку я могла зробити. Кому я тепер потрібна?

А квартира? Цю квартиру Віталіку купили батьки ще на етапі будівництва, коли він був студентом. Зрозуміло, що я зробила свій внесок і допомагала її облаштовувати, адже жити у холостяцькому барлозі було не дуже комфортно. Але кому я тепер що буду доводити? Чеки я не зберігала. Навіщо? Це все у наш спільний дім, які ще чеки, пробач Господи?

Треба буде днями знайти юриста, щоб з'ясувати, наскільки погані справи. Вже чую в голові слова маминим голосом, що я ідіотка, і цей голос має рацію. Не можна настільки довіряти чоловікові, а то всяке може бути, ще з'явиться якась Оксана і вся мильна бульбашка, під назвою сімейна ідилія, лусне, ніби й не було нічого.

Де знайти той внутрішній ресурс, щоб усе це пережити, га?

— Все нормально? — чую голос Стаса і різко обертаюся.

Він встиг зняти спортивну кофту та залишитися у футболці, з-під якої видно, що сусід не гидує тренажерним залом. Сумніваюсь, що таке багатство можна отримати лише від прогулянок із собакою, хай навіть двічі на день.

— Так, — прочистивши горло, відповідаю я. Не варто так помітно витріщатися, це непристойно. — Просто вийшла подихати та подумати.

Сусід уважно дивиться на мене, якісь думки його трохи турбують, але ділитися ними він не поспішає. Дякую йому за це.

— Можемо вже піти на кухню, тут досить прохолодно.

Стас простягає мені свою долоню, і в мене йде кілька секунд на осмислення. До мене вже давно не торкався інший чоловік, я почуваюся трохи незатишно. І він, здається, це розуміє: прибирає руки й просто жестом запрошує мене назад до його квартири.

— Я маю кілька сортів чаю, який ти любиш? — сусід спокійно проходить на кухню і вмикає чайник. — Чи, може, тобі чогось міцнішого?

Такий домашній і водночас дивний епізод. Начебто все досить пристойно, а я як натягнута струна. Сама не розумію: чому?

— Я не п'ю алкоголь, — змушую себе розтягнути губи в усмішці та сідаю на диван. Потрібно відкинути всі зайві думки, зігрітися, заспокоїтись і щось вирішити. За вікном уже ніч. Часу обмаль. — Зеленого чаю цілком достатньо. Дякую.

— Чому не п'єш алкоголь? За медичними показаннями, чи як? — хлопець тягнеться до верхньої полиці, і в цей момент його футболка підіймається вгору, оголюючи спортивний і, зважаючи на вигляд, твердий живіт. Точніше там, де у звичайних людей живіт, у Стаса — одні рельєфи. Клас.

— У мене, як би це сказати, непереносимість, — шумно проковтнувши, знову відсмикую себе, щоб не витріщатися.

Та що це зі мною? У Віталіка немає такого розкішного тіла, але він відносно стежить за собою, займаючись з тренером двічі на тиждень. Інтересу до чужих торсів в мене ніколи не було, тому моя реакція на іншого чоловіка, щонайменше, дивна і недоречна.

— Тобі просто погано, чи доходить до чогось конкретного? — продовжує сипати питаннями, невимушено пересуваючись кухнею.

З якою метою він цікавиться?

Поки думаю, як сформулювати відповідь, сусід виставляє на столик скляний невеликий чайник і чашки. Його погляд повністю зосереджений на мені.

— Алкоголь діє на мене дивно, і я стаю трохи неадекватною, — нервово витираю вологі долоні об свої джинси, розуміючи, що мої слова звучать дико. — Принаймні так завжди каже мій чоловік.

На слові “чоловік” мене ще більше сіпає. Боже, я постійно повертатимуся думками до нього, чи це колись таки минеться?

Сусід нічого на це не відповідає, просто додає до чаю тістечка та шоколадні цукерки. Від такого набору мої брови самі собою здивовано підіймаються. Він же чоловік, зазвичай вони таке не їдять. Може, він із кимось усе ж таки живе?

— Хотів бути гостинним, — пояснює Стас, мабуть, помітивши мою реакцію.

Яка ж я ідіотка! Завалилася до чужої людини в гості й сиджу тут соплі жую, поки вона намагається хоч чимось допомогти.

У нас, загалом, нормальні стосунки з іншими сусідами, але сумніваюся, що хтось із цих людей ось так запросив би мене до себе, щоб напоїти чаєм і цукерками.

— Дякую, що допоміг мені, — тихо кажу я.

Він, напевно, думає, що я дивна. Хоча сьогодні, можливо, так і є.

— Я ще нічим не допоміг, Аліно, — Стас так цікаво вимовляє моє ім'я, як ніхто до нього. У мене в горлі пересихає від цієї інтонації. — Насправді, я не знаю, у чому саме тобі потрібна допомога. Чому ти сиділа на лавці зі своєю валізою?