Пролог 2

— Таміко, до мене! — голос незнайомця вже зовсім близько, і щойно він з'являється, мені стає легше дихати. Мабуть, ця купа вовни та м'язів з мене злізла, але я не поспішаю розплющувати очі. — Ви як? Він вас не забруднив?

Забруднив? Він мене мало не вбив.

— Н-ні, — стогну від страху, а потім розплющую одне око. Псина сидить поруч, розглядає мене, а я досі відчуваю його широкі лапи на своєму тілі. У нього паща більша за мій лікоть, та й взагалі, цей звір займає майже всю лавку. — Милий песик.

— Радий, що ви так вважаєте. Він, взагалі-то, вихований, не знаю, що на нього знайшло, — перепрошує чоловік, допомагаючи мені піднятися на ноги. — Вибачте. Мабуть, ви йому сподобалися. Я оплачу хімчистку, не переживайте. Завтра вже все забудеться.

Якби.

— Перекажіть йому, що я не смачна, — однією рукою тримаюся за чоловічу руку, а іншою обтрушую свій новенький тренч від слідів бруду та вовни.

— Його смак не обдуриш, — з якоюсь часткою іронії звучать слова у відповідь, і я, задравши голову, намагаюся розглянути чоловіка в темряві.

Помилки бути не може, саме тому цей собака здався мені знайомим, як і голос його господаря.

— О, це ви! — вигукує він і розпливається в широкій усмішці, ніби ми з ним гарні друзі. — Я вас одразу не впізнав.

А от я його впізнала — новий сусід, який минулого місяця купив у нашому будинку квартиру і, тільки-но переїхав, одразу написав у чаті мешканців, що не всі ліхтарі горять вечорами, а за шланги, якими поливають троянди, можна зачепитися та впасти. Хоча багато мешканців його і підтримали, незадоволені, в особі мого чоловіка, все-таки встигли з ним посваритися.

— Добрий вечір, — стримано киваю, не можу зараз згадати, як його звати.

— Стас, — ввічливо нагадує він мені, трохи стиснувши мої пальці.

Цей дотик не сильний, але після дзвінкого ляпаса деякий час тому шкіра палає. Це болісно нагадує мені про мій вихід з дому та про те, що мені розбили серце.

— Аліна, — забираю руку і відходжу трохи убік. — Не турбуйтеся за хімчистку, це дрібниці.

Коли твоє життя руйнується як картковий будиночок, бежевий тренч — це останнє, про що можна думати.

— Не хочу, щоб у вас до мене були претензії, — Стас трохи усміхається, почухавши потилицю. — Багатьом і так не подобається, що у мене є собака.

Мені б твої проблеми, Стасе.

— Ну, якщо ви наполягаєте, то надішлю вам рахунок за чистку, — знизую плечима, розуміючи, що настав час йти. Стає і справді холодно, а сидіти у дворі як бездомна — не варіант. Завтра усі сусіди знатимуть, що в нас у сім’ї сталося. Тут ті ще пліткарі. — Була рада вас зустріти. Доброї ночі.

Схопивши за ручку валізу, обходжу Стаса та його величезну псину і намагаюся якнайшвидше змитися. Гірше буде, якщо зараз із нашого під'їзду вийде моя подруга, такої ганьби я точно не можу допустити.

— Ви кудись їдете? — легко наганяє мене сусід. Він такий високий, але чудово володіє своїми габаритами. — Може, допомогти завантажити валізу?

Від такого питання різко зупиняюся. Може, не дарма він у цей час з'явився? Хоча так соромно мені ще ніколи не було.

— Знаєте, мені незручно про це просити, але не могли б ви позичити мені грошей? — шумно проковтнувши, вдивляюсь йому в очі. — Я вам поверну, може, завтра чи післязавтра. Мені зовсім небагато потрібно, щоб викликати таксі й… — якщо скажу за готель, він може бозна-що подумати. — Загалом, просто така ситуація, дуже треба.

Переступаючи з ноги на ногу, чекаю, поки сусід зіставить моє прохання з тим, що встиг про мене подумати.

Але годинник цокає, а Стас нічого не відповідає. І правильно, ніхто не любить позичати гроші, тим паче малознайомій людині, навіть якщо вона мало не померла від зустрічі з її собакою. Одна справа сплатити хімчистку, зовсім інша — давати в борг.

— Гаразд, вибачте, — усміхаюся крізь сльози. Так шкода раптом стало. — Я краще піду.

Ще кілька годин тому у мене все було чудово, а тепер я хочу лягти та померти.

— Аліно, зачекайте, — Стас лагідно розвертає мене до себе, очі бігають моїм обличчям. — У вас щось сталося? Ви пішли з дому?

Як він зрозумів? Від шоку зовсім не знаю, що відповісти.

— Так вийшло, я просто… — ось тут не витримую і починаю схлипувати, а за мить практично ридати. — Я не знаю, як це пояснити, просто не можу повернутися додому.

І я навіть не уявляю, як це зробити. Мені всередині так боляче, а безтурботне обличчя нового сусіда вкотре нагадує, що я невдаха. У мене тепер немає ні дому, ні життя, ні щастя. Навіть грошей на таксі немає. Нічого.

— Ну все-все, — намагаючись заспокоїти, Стас трохи ніяково притискає мене до себе, погладивши по волоссю. — Не плачте, Аліно. Все минеться.

Ось уже сумніваюся. Мені хочеться вдавати, що нічого цього не було, і просто повернутися до своєї квартири, де тепло, де все саме так, як я вибрала, навіть той злощасний диван у вітальні. На якусь мить мені хочеться знову прокинутися сьогодні вранці й не змінювати плани, щоб зробити чоловікові сюрприз, а приїхати завтра і нічого не знати. Але, на жаль, це неможливо.

Сувора реальність валиться на мене, як потік холодної води, і нічого вже не можна змінити. Все вже сталося. А Ксюша із під'їзду так і не вийшла. Погань. Він досі її втішає?