Пролог

— Мила, це не те, про що ти подумала… — чоловік підіймає долоні, ніби здається, а я забуваю, як дихати, коли бачу його з голим торсом і з розстебнутими штанами у компанії моєї подруги.

Найкращої, чорт забирай, подруги! Ми з нею з першого курсу університету дружимо, вона була свідком багатьох моментів у моєму житті: як добрих, так і поганих. Саме вона познайомила мене з Віталіком, саме вона раділа, коли він зробив мені пропозицію, сказавши, що ми ідеальна пара.

А зараз вона в одних трусиках сиділа верхи на моєму чоловікові, коли я увійшла до квартири. У мене немає слів.

— Давно це у вас? — ледве чутно питаю я. Не те щоб це було важливо в цей момент, просто більше нічого на думку не спадає. Порожнеча якась.

Чекаючи хоч якоїсь відповіді, дивлюся спочатку на нього, а потім на неї. Парочка зрадників і лицемірів.

— Ні, ти все не так зрозуміла, сонечко, — тараторить Віталій, повільно наближаючись до мене, наче я дика тварина, що втекла з клітки. — Ксюха плакала, я хотів її втішити й…

— Втішити?

У горлі хрипить, а очі пропалюють сльози. Може, я сплю? Такого ж просто не може бути насправді, адже так?

— Ти мене за ідіотку тримаєш? — питаю я, на що чоловік сумно хитає головою. Може, до нього дійшло, як це абсурдно звучить? — А ти? — звертаюсь до подруги. — Це ж мій чоловік, як ти… могла взагалі?

Оксана прикривається своєю сукнею, опустивши очі в підлогу. Їй соромно? Прекрасно. А мені боляче, і що з цим робити? Я хочу накинутися на неї й вирвати її бездоганно вкладене волосся, але не рушаю з місця.

— Я не розумію, як так вийшло… пробач мені, сонечко. Більше цього не повториться. Ніколи. Чуєш?

Ніколи. Багато людей “ніколи” переоцінюють.

Але мене дивує, які банальні слова він каже у цій ситуації. Бісів придурок! А я така наївна, що хочеться собі заїхати по обличчю. Ні. Спершу заїду йому, потім їй, а потім вирішу, що робити з собою.

Мені здається, у мене зараз розірветься серце на маленькі шматочки.

Ми разом п'ять років, а він із моєю подругою… втішає її? Це взагалі мій чоловік? Той, що минулого тижня сказав, що хоче дитину? Той, що учора надіслав мені квіти із запискою, де було написано, як сильно він мене кохає і сумує? Чи той чоловік, якому я віддала всю себе і відмовилася від кар'єри на користь нашої сім’ї?

Я не була готовою до такого, це кінець світу. Тепер все це не має жодного значення, все безповоротно втрачено. Зіпсовано. Осквернено.

Потрібно тікати звідси. Якнайшвидше, інакше я ризикую зомліти від надлишку емоцій.

— Аліно, поговорімо? — Віталік досить швидко застібає ґудзик на штанах і тепер уже сміливо робить крок до мене. — Ми зможемо розібратися в усьому. Я кохаю лише тебе, і ти це знаєш. Вибач мені.

Вибачити? А чи можна?

— Нам нема про що говорити, — заперечливо хитаю головою і відходжу назад до дверей. — Не підходь, Віталіку.

Це наша квартира. Наш диван, на якому я їх побачила. Довго у них це триває? А може, і справді це вперше, а я просто не вчасно з'явилася? Зовсім не розумію, що мені робити далі?

Одне знаю точно: залишатися тут не можна, треба піти, щоб у тиші та на самоті про все добре подумати.

Руки тремтять, у голові цілковитий хаос, але я хапаю свою валізу, з якою приїхала від батьків, і йду на вихід. Невже вони сподівалися, що я не дізнаюсь? Хоча я мала приїхати тільки завтра, хотіла зробити сюрприз, летіла на крилах до чоловіка, а він…

Вмовляю себе не плакати, не зараз. На це ще буде час, але як стриматись? Мені ніби всередині ріжуть серце, навіть не думала, що таке можливо.

— Ну куди ти підеш, Аліно? — чоловік хапає мене за лікоть і тягне на себе, а мені гидко. Ці руки всі ці роки обіймали мене та дарували комфорт, а п'ять хвилин тому мацали мою подругу за сідниці. Гидота.

Я так боялася, що це станеться, гнала думки поганою мітлою, а воно взяло і сталося! Як тепер жити, знаючи, що найрідніша людина так вчинила? Чого йому не вистачало? Невже вона краща за мене? А вона взагалі єдина?

— Я йду, — нервово скидаю з себе його лапи, даючи зрозуміти, щоб не наближався. — Не йди за мною. Ти зрадник, Віталіку. Невірна худоба! Ненавиджу тебе!

Чоловік прикриває очі, ніби йому боляче таке чути, але це правда. З пісні слів не викинеш.

— Аліно, будь ласка, залишся і ми все обговоримо…

Не даю йому договорити. З усієї сили замахуюсь і даю йому ляпаса, на що Віталік відскакує від мене на кілька кроків і гальмує біля шафи.

Не знаю, це знак чи ще щось, але на момент удару обручка на моєму безіменному пальці прокручується, і Віталіку дістається ще більше. До звичайного червоного сліду додається ще й поріз від каміння.

Яка іронія. Це його обручка. Його обіцянка кохати мене все життя. Нехай тепер подавиться своїми брехливими обіцянками.

— Нам нема чого обговорювати! — злісно видаю я й, обвівши гнівним поглядом присутніх, виходжу до під'їзду.

Тіло трясе як у лихоманці, я буквально змушую себе йти вперед, хоча зовсім не уявляю куди. Що мені робити? Гаразд, зараз сяду в автомобіль і поїду в якийсь готель, а завтра думатиму, що робитиму зі своїм життям.