Глава 16. «Аеропорт. Сльози. І “передай привіт хмарам”»

Аеропорт «Бориспіль». 06:30 ранку. Рейси, оголошення, валізи й ті, хто не встигає сказати головного.

Мія стоїть у черзі на паспортний контроль.
Слідом за нею — срібляста валіза. А в серці — буря.

Данила поруч немає. Він сказав, що не хоче «драматизму» в аеропорту.
І вона це прийняла. Ну, майже. Сама собі брехала, що їй так навіть легше.

Аж раптом — голос у гучномовці:

– Пасажирка Мія Гриневич, підійдіть, будь ласка, до виходу 11. У вас… емоційна передача.

— Що?! — Мія вже не йде, а летить.

Вихід 11. Там — Данило.

У руках — термогорнятко з її улюбленим какао.
У кишені — щось сховане.
На обличчі — вираз “я зараз скажу щось велике і сподіваюсь, що не зламаюсь”.

— Ти ж казав…
— Я казав, що не хочу драм. Але знаєш, що ще? Я не хочу, щоб ти пішла без останнього "я тебе люблю".

Він простягає горнятко. Мія бере. Руки тремтять.

— Випий. Там не тільки какао.
— Що, знову з ромом, як після того корпоративу?
— Ні, цього разу — з запискою.

Вона відкручує кришку — а там, справді, складений папірець.

“Ти не йдеш від мене. Ти просто летиш вперед.
А я — знайду шлях наздогнати тебе.
Можливо, в Празі. Можливо, на новому даху.

P.S. Передай привіт хмарам. Тепер вони мої суперники.”

— Ти ідіот, — шепоче Мія, сміючись крізь сльози.
— Зате твій. І я… буду чекати. Або приїду. Або… зроблю вигляд, що мені потрібна ділова зустріч в Чехії.

Вони стоять мовчки. Люди проходять повз. Хтось кудись поспішає. Але час — зупинився.

Мія підходить і цілує його. Без пафосу. Без зайвого. Просто — щиро.
На прощання. На “до зустрічі”.
На “я тебе ніколи не забуду, бо ти вже частина мого всесвіту”.

— Я поїду, — каже вона. — Але ти — залишишся тут. У мені. І в моїх планах.
— А ти — в моїй голові. І Google-календарі.

“Останній виклик на посадку рейсу до Праги…”

— Іди, поки я не сказав ще щось…
— Ще що?
— Наприклад, “одружися зі мною, коли повернешся”.

Мія сміється і каже:

— Домовились. Але з одним уточненням.
— Яким?
— Якщо повернусь — то тільки в твої обійми.

Вона йде. Озирається. Усміхається. І зникає за скляними дверима.

А Данило стоїть, тримаючи пусте горнятко, як найцінніший скарб.

Бо всередині — какао. Записка. І трохи серця.