Глава 15. «Ранок. Лист. І каву з перцем»

Сонце ніжно пробивалося крізь фіранки, і все було б ідеально, якби… телефон Мії не загудів так, ніби йому хтось поставив Red Bull замість батареї.

 Лист: “Вітаємо! Вас обрано на посаду керівниці комунікацій у центральному офісі в Празі! Ваша кар’єра виходить на новий рівень. Початок — через 2 тижні.”

Мозок Мії:

1: “Ого.”

2: “А що скаже Данило?”

3: “Як сказати це людині, яка вчора вночі назвала тебе 'моя майбутня любов на 100 років вперед'?”

Вона вийшла на кухню.

— Ранок! — каже Данило, варячи каву. — Ти сьогодні світишся.
— Це… піт. Я нервую.
— Чому?
— Тому що я… отримала пропозицію.
— Вийти за мене?

— Ні! Тобто… ще ні.
— А… тоді яка?
— Роботу. В Празі. Круту. Великий офіс. Вікна. Кава безкоштовна. І… я — керівниця.

Пауза. Така довга, що навіть тостер замовк.

— Вау… це супер…
— Але?
— Але… ти поїдеш?

— Я не знаю.
— Ти ж мріяла про таке.
— Я мріяла і про тебе.
— Так, але…
— Данило, я не можу одночасно бути мрією і кар’єрою, правда?

 Вони сіли навпроти.

— А якщо ти поїдеш — що буде з нами? — питає він.
— Можемо спробувати на відстані.
— А якщо я захочу бути ближче?
— Тоді… зробимо все, щоб бути поруч.

— І що зараз каже твоє серце?
— Воно каже: “Ти дурна, ти його кохаєш, ти не хочеш їхати”.
— А мозок?
— Кричить: “Кар’єра! Вікна! Європа!”
— А шлунок?
— Хоче круасан. І щоби ти обійняв мене.

Він підійшов. Обійняв.
— Я не хочу тебе втратити. Але якщо це твій шлях — я буду поруч. Навіть з Прази.

— Ти мене підтримаєш?
— Завжди. Навіть якщо моє серце трохи затягне повільну баладу зі скрипками.

І тут він каже:

— Але є одне "але".
— Яке?
— Якщо ти поїдеш… я приїду. Може, не одразу, але… я знайду спосіб.
— Що?
— Я люблю тебе, Міє. І жодна відстань не змінить цього. Навпаки — вона покаже, що це не просто роман. Це — щось більше.

Мія усміхається. І плаче. Одночасно.

Бо вперше вона розуміє:
Коли тебе справді кохають — тебе не стримують. А підтримують. Навіть у Празі. Навіть у космосі.