Глава 12. «Колишня. Ідеальна. І занадто блондиниста.»

В офісі все було спокійно… поки Мія не вирішила зайти по каву у кав’ярню навпроти.
Вона стояла в черзі з наушниками, як раптом почула знайомий голос.

— …і тоді Даня, як завжди, врятував ситуацію. Він такий харизматичний, правда?

Даня??
Харизматичний??
Ой ні, тільки не це.

Мія повертається…
І бачить ЇЇ.

Висока. Блондинка. Ідеальна. Сукня така гарна, що навіть манекен плакав, коли її віддавали.

А поруч — Данило. З усмішкою. І двома кавами.

— О, Міє! — раптом каже він, побачивши її. — Це Аліна. Ми… колись зустрічались.

КОЛИСЬ ЗУСТРІЧАЛИСЬ?
Та це виглядає як “ще й зараз перекинулись поглядами, і в неї трохи мигнули очі в режимі ‘я повернулась’”.

— Привіт, я Аліна, — говорить вона голосом, ніби реклама ідеального життя. — Ти, певно, нова колега?

— Я… типу колега.
— Відділ HR?
— Відділ “постійно-поруч-з-Данилом”.
— Ооо… цікаво.

Аліна посміхається. Мія — усередині палає, але зовні: "я невразлива, я ж пила валер’янку."

В голові Мії в цей момент:

 1 думка: “Я не ревную. Просто хочу випадково пролити каву на її дизайнерську сумку.”

 2 думка: “Може, я теж зроблю блонд? І груди?

 3 думка: “Чому вона пахне як рай, а я — як офіс після обіду?”

Після того, як Аліна пішла, Данило повертається:

— Слухай, це було несподівано.
— Ага, особливо її ідеальні зуби.

— Міє… ти що, ревнуєш?
— Я? Та ні! Просто… цікаво, чи вона й досі плаче, згадуючи твої кеди.

— Ха! Ну… вона не твій конкурент.
— Вона — топ модель з дипломом Гарварда!
— А ти — моя щоденна реальність. І я обираю тебе.

— Але вона така…
— А ти — така ти. І це краще, ніж будь-який архетип "ідеальності".

Мія намагається не усміхатися. Не виходить.

— Добре… А якщо я колись зустріну свого колишнього?
— Якщо він гарніший за мене — я піду на йогу. Якщо ні — обійму тебе ще міцніше.
— Тобі просто хочеться йти на йогу.
— А тобі — перестати ревнувати.

І він цілує її. Прямо посеред кав’ярні. Прямо там, де стояла Аліна.

І це був найсолодший кавовий момент за всю історію латте.