Глава 11. «Коли ти не в парі, але все кричить "Ми в парі!"»

— Міє, ти йдеш на корпоратив у стилі 90-х? — запитує Люда.
— Не факт. Я не вмію танцювати під "Backstreet Boys".
— А от Данило сказав, що піде.
— Що???
— Ага. Бос у 90-х. Я ставлю на джинсову сорочку й “перегарний” стиль.

 Пінг!
Данило:

“Йду на корпоратив. Купив футболку Nirvana.
Хочеш — приєднуйся. Можемо бути в одному стилі. Типу… командний дух.”

Командний дух??
У мене вже душа з тіла виходить від цього “типу”.

Вечір. Зала прикрашена диско-кульками. Хтось — у леопарді, хтось — у лосинах. А я — в джинсовій куртці та білих кедах.

Він заходить.

Джинси.
Футболка.
Його рука — з тостером у подарунок (бо в 90-х дарували дивне).
І...
На його футболці маленький бейджик:
“Якщо я поруч із Мією — не турбувати.”

— Це що? — питаю.
— Корпоративна захисна стратегія. І сигнал для конкурентів.

І тут усе починається.

Танцювальна зона.
Грає Haddaway — “What is love?”
Ми стоїмо.
Ніхто не танцює так незграбно, як ми. Але ми — разом.

— Знаєш, я був малим у 90-х, — каже Данило. — Але мені здається, тепер я маю найкращі спогади з тих часів.
— Хочеш сказати — з цього корпоративу?
— Ні.
— ?
— З цього вечора. З тобою.

В цей момент DJ кричить:
— І зараз — парний танець! Але тільки для тих, хто справді пара!
Я вже хочу втекти, але Данило бере мене за руку.

— Ми… типу пара?
— Можемо вже не "типу"?
— Офіційно?
— Офіційно.

Ми танцюємо. Люда знімає на телефон. Соломія кричить "Я ЗНАЛА".
А хтось з офісу кричить: "Дайте їм вже відпустку разом!"

Наступного дня в офісному чаті — фото:
“Шипимо Мію і Данила з 90-х. Новий улюблений серіал.”