Глава 9. «Типу просто бал… типу просто ми»

— Тобі на пошту прийшло, що керівникам відділів бажано бути на благодійному балу, — каже Люда.
— Так, ну типу… обов’язкова “необов’язковість”.
— Плюс один можеш взяти.
— Мені плюсів в житті і так вистачає — я ж не калькулятор.

Пінг! Повідомлення.
Данило:

"Міє, іду на той бал. І подумав, якщо ти все одно маєш йти — може, підемо разом?
Типу… щоб не нудно."

"Типу"…
Це найромантичніше «типу» в моєму житті.

Ніч балу.
Я стою перед дзеркалом. У довгій темно-синій сукні, яку ніколи не надягала, бо “навіщо, кому я така треба”.
Але сьогодні — треба.
Бо сьогодні я не просто йду. Я — поруч із ним.

Данило чекає біля входу в готель.

У костюмі.
З трояндою.
З тим самим поглядом, від якого у мене серце скаче з балкону емоцій.

— Це тобі, — каже він, простягаючи квітку.
— Квіти перед благодійним балом — це вже офіційно "не типу", — жартую я.
— Тоді, можливо, вже час визнати — мені не все одно.

Бам.
Серце.
Крапка.
Реанімувати мене, будь ласка.

Бал. Люди. Смокінги. Гучні розмови.
Але коли ми з Данилом поруч — все глушиться, ніби ми у власному кіно.

— Хочеш танець? — питає він.
— Я не вмію.
— А я не вмію від тебе відвести очей — бачиш, як ми підходимо одне одному?

Починає грати повільна пісня.

Його рука — на моїй талії.
Моя — на його плечі.

І це не танець. Це магія.

— Міє, — каже він тихо. — Я знаю, ми жартуємо, вдаємо, що це “типу нічого”…
— Але воно не “типу”, правда ж?
— Ні.
— Це щось. І я хочу, щоб це було.
— Я теж.

Ми зупиняємось, не дотанцювавши. Бо погляд важливіший за крок.

— І ще, — шепоче він. — Якщо Соломія планує щось сказати — я згоден. Я офіційно твій… кавовий партнер.

— А я твоя… цифро-плутанка з 27 поцілунками.

Він сміється.
І цілує мене.

І танець продовжується — вже всередині нас.