Глава 8. «Я не закохалась. Це просто… блиск в очах»

— От і ти, — шепоче Люда, коли я заходжу в офіс.
— Я просто запізнилась. Пробки.
— Зірки на даху теж затори створюють?

Я замираю.
Вона знає?!
Ні, не може…

— Людо…
— Міє…
— Ти…
— Ага. Я бачила, як ти вчора спускалась із Данилом з даху. І усміхалась. УСМІХАЛАСЬ. В 20:47. А в тебе зазвичай в той час лице “не чіпай мене, я овоч”.

Я швидко йду до свого столу.
І тут — ПІНГ!
Повідомлення від Соломії:

“Я зранку гадала на кавовій гущі. Там було ім’я — Данило.”

“Розказуй усе, або я прийду з плакатом «ТИ ЗАКОХАЛАСЬ» і стану під офісом.”

Я закочую очі. Сміюся. І… трохи червонію.

11:00
Нарада.
Данило заходить. Стриманий. Спокійний.
— Доброго ранку всім.
— Добрий… — кажу я трохи тихіше, трохи м’якше.

Він дивиться на мене. Ті самі очі.

НЕ ДИВИСЬ ТАК, БОС!
У МЕНЕ СТАН ІЗ РОЗДІЛУ «ПІСЛЯ ДАХУ І ПЛЕДУ».

Під час презентації я випадково плутаю цифри і замість «27 клієнтів» кажу:
— …27 поцілунків.
Тиша.

— Клієнтів! 27 клієнтів!
— Поцілунків — то вже залежно від переговорів, — кидає хтось із відділу маркетингу.
МІЯ. ВМИКАЙ ТЕЛЕПОРТ.

Після обіду.
Соломія приходить.

В ОФІС.
У ПЛАЩІ.
З КРУАСАНАМИ.

— Ой, я просто проходила повз, згадала, що Мія не снідала! І ще подумала: "А чому б не зазирнути до найромантичнішої драми століття?"

— Соломіє…
— Мовчи. Я слідкую.
— За чим?
— За вашим «ніби нічого не було», яке всі бачать через сім поверхів і два чат-боти.

Я їй шепочу:
— Ми просто пили каву…
— МІЯ! Ти після цього слухаєш «повільні пісні» і носиш шарфик, хоча на вулиці +25!
— Це стиль!
— Це любов.

У кутку офісу:

Данило випадково (зовсім не випадково) проходить повз, залишає поруч мій улюблений шоколад.

Без слів. Просто кладе. І йде.

Соломія:
— Все. Кінець.
— Ти офіційно його зламала.
— Це шоколад мовчазного кохання.
— Тепер або він зізнається, або я піду до нього з презентацією “10 причин, чому Мія — твоє серце”.