Глава 7. «Одна кава… або ціла висота»

— Міє, залишся на хвильку після роботи, — сказав Данило просто між справами. Тон — звичайний. Але очі…

Очі знали щось більше.

— Добре, — відповіла я. Хоч у голові пролетіло:

Він хоче звільнити мене, і зробити це красиво. З феєрверками і кавою.

18:13.
Офіс спустів. Лише охоронець дивився серіал на телефоні, і принтер друкував щось сам собою.
Данило вийшов зі свого кабінету без піджака. Вперше я побачила його… звичайним. Ідеально-неідеальним.

— Готова?
— До чого?
— До… однієї кави. Але не тут.

Він відкрив службові двері, які завжди здавалися закритими на магічний код. А там…
Сходи нагору. На дах.

Я не дихала, поки ми йшли. А коли вийшли на дах…
— О.
— Та сама реакція, — усміхнувся він.

Переді мною —
 маленький столик
 дві чашки
 термос
 плед
 гірлянда на батарейках, що світилася навколо вентиляційної труби.
Це виглядало… як побачення. Але неофіційно.

— Це мій спосіб перезавантажитись, — сказав він, наливаючи каву. — Тут тихо. Тут можна бути не босом. Просто Данилом.
— І ти покликав мене сюди, щоб…?
— Щоб просто посидіти. І побути поруч. Якщо ти не проти.

Я. Не. Проти.
Я вже мрію прописати цей момент у паспорт.

— Ти дивна, — каже він.
— Дуже дякую. Це моя суперсила.
— Ти бачиш світ під іншим кутом. І… змушуєш мене бачити його теж.

Ми мовчимо.
Він простягає мені плед.
Я, замість того, щоб взяти… кладу голову йому на плече.
Півсекунди тиші.
Він — не рухається. А потім — обережно обіймає.

— Цей вечір, — каже він, — міг бути просто про каву. Але він — про нас.
— А ми — це вже… щось?
— Я не знаю. Але хочу дізнатися.

Ми сидимо.
З неба — зірки.
З чашки — кава.
З душі — тепло.

І я думаю:

Цей бос зовсім не вовк.
А я, можливо, вже не просто помічниця з фейлами.
А дівчина, яка прийшла на каву… і залишилась у серці.