Глава 6. «Вона з’явилась. Із арбузом. І місією»

— Ще раз питаю: навіщо ми погодились на пікнік? — шепочу я Люді, тримаючи пластикову тарілку з салатом, який виглядає як чиїсь розбиті надії.

— Бо бос вирішив, що «неформальна атмосфера згуртовує».
— Мені здається, він просто хоче подивитися, хто впаде в багаття першим.

Раптом…
Тишу прорізає голос.
Знайомий.
До болю знайомий.
Голос, який можна було б записати на рингтон під назвою «КОМПРОМАТ».

— ЙО! А я думала, це просто випадкове скупчення людей у футболках, а тут — ВИ!
— Соломія…

— Я гуляла з арбузом! — гордо тримає в руках ГІГАНТСЬКИЙ арбуз, наче дитину. — І побачила знайомі обличчя!
— Ти не в команді.
— Тепер — в дусі! Клич мене тіньовим учасником.

— Це корпоратив.
— Це карма. Тобі не втекти, Мія.

Данило підходить.

— Добрий день. А ви…?
— Соломія. Колега Мії з іншого світу. Вона просто не може без мене.
(я підморгую: "не слухайте її, вона прийшла з кавуном і місією мене зганьбити")
— Я люблю нових людей з фруктами, — Данило посміхається.
— І я люблю босів, які не носять краваток у суботу.
Момент тиші.

Соломія, пошепки до мене:
— Ти бачила, як він на тебе глянув? Це не просто погляд. Це Netflix.

Потім гучно:
— А ще я принесла ідею гри! Гра-пари! Ви тягнете стрічку — і стаєте в парі з тим, у кого такого ж кольору.
— Ми ж не в дитсадку… — намагаюсь заперечити я.

Через 2 хвилини
Я тягну стрічку.
Звісно.
Колір — синій.
Звісно.
Данило — теж синій.

— Ой! ЯКЕ СПІВПАДІННЯ! — викрикує Соломія так, що чайка падає з неба. — Сині серця об’єднуються! Йдіть разом готувати шашлик!

— Мені здається, Соломія — моя карма.
— А мені — ваша провідниця, — усміхається Данило.

Ми вдвох. Знову. Під деревами. Над м’ясом. З поглядами.

— Міє, — шепоче він. — Знаєш, що смішно?
— Те, що я не вмію смажити м’ясо?
— Те, що кожна «випадковість» веде до того, що ми… поруч.
— І що далі?
— Можливо, черговий збій. Але я не проти, якщо він буде… романтичний.

У кущах голос Соломії:
— НЕ ГУБІТЬСЯ, Я СЛУХАЮ ВСЕ. І Я — ЗА ВАС!