Глава 5. «Це просто… кофта. Або ні?»

— Ти не уявляєш, як ти виглядаєш, — прошепотіла Люда, схилившись до мене над чашкою чаю.
— Як?
— Як дівчина, яка… провела ніч з босом.

Кашель. У мене. У чай. В душу.

— ЩО?
— У тебе… його кофта.

Я опускаю очі.
Кофта. Темно-синя. Трохи завелика. І пахне… ним.

— Це… просто… я забула, що в ній, коли виходила.
— Ага. І він просто випадково залишив її на твоїх плечах, коли ви випадково сиділи на підлозі о 23:00?
— Це був збій системи!

— Ага. І збій серця. У нього — коли ти заснула на серверній шафі, мабуть.

Я мовчу. І гризу печиво. Печиво мовчить зі мною.

У коридорі всі дивляться дивно. Один навіть підморгнув.

Хто його навчив?! Мені страшно.

Я захожу в ліфт — і звідти виходить він.

Данило. Свіжий. Серйозний. І… з кавою.
— Добрий ранок, Міє.
— Привіт.
— Кофта гарно сидить.
— Та я… ну…
— Можеш залишити собі. Вона тепер твоя.
— Що?

— Я подарував її тобі. Вона — офіційно «антизбійна». Захищає від дурних рішень.
— Не спрацювала, я все одно прийшла сьогодні на роботу.

Він усміхається.
— Тоді вона працює як треба.

УМЕРТИ. Просто тут. Поміж факсів і папок.

 Я сідаю за стіл.
Половина офісу мовчить, друга — переписується в чаті "OFFICE DETECTIVES 🔍".
Я навіть бачу, як одна дівчина друкує:

«ХТО ВІН: ЗАЛИШАЄ КОФТИ, ДАЄ КАВУ, НЕ ЗВІЛЬНЯЄ. ЧИ ЦЕ КОХАННЯ?!»

Увечері я отримую листа:

Тема: Ретроспектива збою

Міє,
Я зробив резервну копію. На випадок, якщо ще буде нічна пригода.

До речі, наступного тижня — пікнік для команди.
Бери кофту. І друзів. Але без Хуана, домовились?

— Данило Іванович (але можеш просто — Данило).