Глава 4. «Збій, кава і одна кофта на двох»

22:46.
Офіс.
Нас двоє.
І автомат з кавою, який тепер ворожий.

— Ви впевнені, що це тільки технічний збій, а не космічне прокляття? — запитую я, вмикаючи ліхтарик на телефоні.

— Система безпеки «перевантажилася» під час оновлення. А ще, можливо, хтось не закрив вікно в CRM-системі.

— І цей хтось, випадково, не має імені на "М"?
— І прізвища на "К", — додає він з усмішкою.

— Ну добре, це я. Але в мене був важкий день!
— Твій єдиноріг виглядав щасливо.

Я сміюся. Тепло.

Чому він стає таким… людиною… саме вночі?

— Отже, двері заблоковані, сервер перезавантажується, світло — тільки аварійне. А знаєте що? Це ідеальний час для…

— …самоаналізу? — припускає він.
— …танців на столі. Але так, самоаналіз — непогано звучить.

Ми мовчимо. Він знімає піджак, кладе на крісло.
Я в шкарпетках із котами.

Із серйозним босом.
Вночі.
В офісі.

Тиша. Лише слабке дзижчання сервера.

— Міє, — каже він раптом, — ти… справжня.
— Це як?
— Не боїшся бути живою. Говорити дивно. Сміятись голосно.
— А ти не такий вже й "сфінкс".
— Я працюю над цим.

Пауза.

— Мені холодно, — кажу я, обіймаючи себе.
Він мовчки простягає свою кофту.
— Не переживай. Вона не кусається. На відміну від автомату з кавою.
— Він хотів мене знищити, я відчувала.

Сидимо на підлозі, на коврику. Їмо печиво з корпоративної коробки, ділимося кавою з одного стаканчика. Я в його кофті. Вона пахне цитрусовим одеколоном і… роботою, яку хочеться виконувати.

— Даниле…
— Міє…
— Я досі не розумію, чому ви мене не звільнили.
— Бо ти — як збій у системі. Спершу все вибухає…
— …а потім стає краще?
— А потім — починається справжня робота.

Ми дивимось одне на одного.
Близько. Надто близько.
Аж раптом — клац!

Світло. Система повернулась.

— О, — кажу я. — І ось романтика каже: «До побачення».

Він сміється.
— До побачення — це не кінець. Це, може, тільки початок.