Глава 3. «Єдиноріг — це серйозно»

Офісна їдальня — місце, де зникає гідність, гинуть дієти й народжуються легенди.

Саме тут учора Тоха з відділу реклами випадково запхав виделку собі в каву, бо думав про свою «екс». А сьогодні тут — я. Жінка, яка надіслала босу голосове з фразою «емоційна пустеля» і все ще працює.

— Ну що, Міє, ти ще тут?! — кричить Люда, моя найкраща подруга, зі швидкістю комети вриваючись у зал.

— Тихіше, бо ще хтось подумає, що я жива, — бурмочу я, ховаючись за булочкою з маком.

— Він що, не звільнив тебе?
— Ні… навіть… усміхнувся.
— УСМІХНУВСЯ?!
— Люда…

— УСМІХНУВСЯ, КАЖЕ! — вигукує вона, і в раковині хтось ледь не захлинається кавою. — Ти розумієш, що це історичний момент?! Наступним буде кінець світу!

Я киваю. Бо в моїй голові досі лунає його голос:

«Я б не відмовився від печива…»

Може, він дійсно… людина?

— А як він виглядав? — Люда сідає ближче, очі блищать як у конспіратора. — Він все ще «похорон мрій»?

— Якщо це похорон — то з живою музикою і шампанським.

— Го спостерігати! — шепоче вона, хапаючи свій чай.

І от ми, дві шпигунки, сидимо в кутку їдальні, ховаючись за серветницями й оцінюючи, як Данило Іванович щось обговорює з ІТ-відділом.

І тут…
він іде до нас.

Ні. НІ. НІ!

— Привіт, — каже він спокійно, дивлячись прямо на мене. — Я подумав, що після всього, ви могли б… це оцінити.

Він простягає мені стакан кави.

На ньому — малюнок.

Єдиноріг. З блискучими окулярами.
І напис: «Ти не фейл. Ти феєрія.»

— Це ж… — я зависаю.
— Авторський малюнок. Замовив у нашого дизайнера. Єдиноріг — серйозно. Як і кава.
— Це…
— Не вибачення. Просто натяк: я теж вмію в сарказм. І в каву.

Я беру стакан. Посміхаюсь. Люда мовчить. Люда. Мовчить.

— Даниле…
— Так?
— А ви… не надто… нормальний для боса.

— Дайте мені шанс це зіпсувати, —

усміхається він і йде.

Люда кричить пошепки:
— ЖЕНИСЬ З НИМ!
— Людо…
— ПРЯМО ЗАРАЗ!

А я сижу з кавою, на якій єдиноріг, і думаю…

Може, похорон мрій — це якраз місце, де починається щось нове?