Глава 2. «Це був… Хуан, так?»

9:57.

Я стояла біля його кабінету з обличчям людини, яка випадково надіслала мамі мем про вино і Tinder, але у сто разів гірше.

Пальці тремтять, у животі — то буря, то опера Бетховена. Я навіть встигла загуглити:

«Як звільнитися до того, як тебе звільнять?»

Двері відчинились самі — він уже чекав.
Сидів спокійно, на столі — кава, планшет, блокнот і... моя голосова ганьба була ще не прослухана повністю.
А я думала, що вже видихнула.

— Проходьте, Міє, — сказав він рівно.
— Я… я… дуже вибачаюсь. Це було для… це не для вас!
— Та невже? — посміхнувся краєчком губ. — А я вже подумав, що з’явився конкурент Хуану.
— Хто?! Ааа… він…

СТОП. СТОП. ТИ ЩО — ОБГОВОРЮЄШ ХУАНА З ДИРЕКТОРОМ?!

— То це… був гумор? — наважилась я.

Він підвів погляд.
— Скажімо так. Я ще не звик до того, що про мене говорять як про «похорон мрій»…
— Це був метафоричний похорон! — захищаюсь. — У хорошому сенсі!
— У вас дуже… образне мислення.

Він усміхається. Реально. Усміхається.
У Данила Івановича є… зуби!

— Слухайте, — я видихаю, — я розумію, що це було непрофесійно. Якщо потрібно — я перепрошусь публічно, на ранковій нараді. Або здам печиво в офісний фонд. Або… піду в Хуану на курси виживання.

Пауза.

— Я не збираюсь вас звільняти, Міє.

— Ні?

— Ні. Хоча… — він нахиляється вперед. — Я б не відмовився від того печива.

ЩО. ВІН. ФЛІРТУЄ?

Чи це мені здається?

— А ще, — додав він, — не раджу нічого надсилати Люді о 8 ранку. Вона переадресовує всі повідомлення на мене. Навіть ті, де ви просили її «винести мозок тому принтеру».

Я повільно опускаюсь на стілець.
— Я можу вдавати, що мене звати не Мія, і мене тут взагалі не було.

— А я можу вдавати, що у мене не

Ми дивимось один на одного. Пауза.
Я хапаюсь за найперше, що спадає на думку:

— Ви коли-небудь танцювали з принтером?

Його брови злітають.
— Це… запрошення?