Рік потому

Прага. Зима. Сніг хрустить під ногами, як колись — ті нервові жарти в їхньому першому офісі.

Мія тримає в руках чашку гарячого шоколаду, стоячи біля знайомої кав’ярні. Тієї самої, де колись упала ложка, де Данило сказав: "А ти не така, як усі… ти смішніша."

Рік тому вони розійшлися. Без скандалів. Просто… мовчки. Як дві книги, які поклали на різні полиці.
— Нам треба час, — сказав він тоді.
— Може, нам просто не час, — відповіла вона.

І ось тепер — він іде просто перед нею. У довгому сірому пальті, з тією самою ходою. Побачив. Завмер.

— Привіт, — сказала вона перша.

Він довго мовчить. А потім:

— Я мріяв про цю кав’ярню весь рік. І про тебе. Всі мої найкращі жарти — досі для тебе.

Вони мовчать. І тільки сніг падає — так, ніби небо вирішило стерти всі сліди болю.

— Ти прийшла сюди… випадково?
— Як і ти?

— Можливо… — Данило посміхається. — Але знаєш, що найгірше?
— Що?
— Я досі закоханий. І це не змінюється навіть з відстанню в рік і пів світу.

Мія дивиться на нього.
Вона хоче бути сильною. Незворушною. Але серце шепоче:

"Дурненька. Це ж він. Твій. Той, що знає, що ти п’єш чай з двома ложками меду, бо кава — це "емоційне рішення". Той, хто слухав твої улюблені аніме-опенінги, хоч сам любив метал. Той, хто ніколи не пішов — хоч і зробив вигляд."

— То, може, ще раз? — тихо каже вона. — Але повільно. І чесно.
— Повільно. І чесно. І вже без "часу".

Вони заходять у кав’ярню. Ложка знову падає. Хтось сміється. І історія починається знову.