Сцена вночі під дощем

Пізній вечір. Прага. Дощ — такий рішучий, ніби хоче змити все зайве зі світу.
Мія стоїть біля нього, загорнута в його піджак — а сама тремтить не від холоду.

— Ми могли просто піти в кафе, — тихо каже вона.
— Не міг. Мені треба було… подихати.

Вони мовчать. Краплі дощу зливаються з краплями, що котяться по щоках Данила.
Мія вже хоче дістати серветку, як раптом усвідомлює: це — не дощ.

— Ти плачеш?

Данило дивиться вниз. Плечі напружені. Вдих.

— Я ненавиджу, коли втрачаю контроль. Але ще більше — коли можу втратити тебе.
— Даниле…
— І знаєш, що найгірше? Я не знаю, як бути з кимось по-справжньому. Мене не вчили цьому.
— А мене вчили? Я просто навчилась тебе любити — без інструкцій.

Він усміхається крізь сльози. Тихо:
— Звучить, ніби ти мене вже не відпустиш.
— Я промокла, у мене кашель буде — звісно не відпущу.

Вони сміються. А потім — цілуються. У дощі. Без плану. Але вперше — по-справжньому разом.

Наступного ранку. Сонце пробивається крізь фіранки.
Мія перевертається в ліжку — а там, замість кави, Соломія з ноутбуком і читанням вголос:

— «…і тоді вона зрозуміла: у нього не було щита. Він просто був хлопцем із тріснутою душею — і тими очима, в які вона падала, як у Wi-Fi, тільки без пароля…»

— О Боже… — бурмоче Мія. — Ти що, все записувала?!

— Ага! Це ж бестселер! «Як я ледь не втратила коханого і кашляла два тижні!»
— Видали зараз же!
— Ні, почекай! Ще одна сцена:

— «…і коли її погляд спинився на ньому, то серце скинуло обертів. Або то кавоварка, яка вибухнула».

Мія кидає подушкою. Соломія ховається під ковдру і кричить:
— Не бий автора, я ще працюю над розділом «Як поцілунок у дощ врятував світ»!