"Коли двері не стукають, а просто вибухають"

8:09 ранку. Мія тільки-но зняла патчі з-під очей і намагається вгадати, чи її реальний настрій сьогодні — “Я діамант” чи “Я розтоплений сир на піці життя”.

Вхідне повідомлення. Від: Данило.

"Я тут подумав.
Можеш сьогодні взяти паспорт?
І, ну… звільнити вечір.
І, можливо, день.
І, можливо, ніч.
І ще… це не викрадення. Це – експеримент.
Погоджуєшся?"

Мія — в ступорі.
Іде на кухню. Там уже Соломія, яка ночувала після вечора з вином.

— ХТОСЬ відправив тобі смс, і ти виглядаєш, як персонаж корейської дорами в моменті «опа зробив несподіване». Кажи все.

— Він написав.
І… просить узяти паспорт.

Соломія кидає шматок тосту в повітря.
— А Я Ж КАЗАЛА! БУДЕ РОМАНТИЧНЕ ВИКРАДЕННЯ! Він пірат! Він принц! Він — планета!!!

— Він – Данило. І я не розумію, що він задумав.

У двері дзвонять.
Кур’єр. У руках — коробка, перев’язана стрічкою. Без підпису. Лише записка:

"Щоб ти була готова до всього, що станеться сьогодні.
P.S. Можна одягти вже зараз."

Мія відкриває коробку.

Усередині – сукня. Пастельно-блакитна, ніжна, легка. Як ранкова хмарка в Парижі.
І пара білосніжних кедів. І ще одна коробочка — маленька. З… підвіскою у формі кавового зерна.

Соломія ахкає.

— ЦЕ ЩО — ЛЮБОВ ЧИ NETFLIX СЮЖЕТ?!

Мія сидить в авто. Данило веде. Він мовчить, але усмішка в кутиках вуст говорить більше, ніж слова.

— Куди ми? — нарешті питає вона.

— У місце, де я востаннє відчував свободу. І хочу, щоб ти відчула її теж. І, можливо… більше.

— Це загадка?

— Це — маршрут до сюрпризу.

Вони виходять із авто біля старої злітної смуги, перетвореної на приватну локацію для «містечка-перезавантаження».
Навколо — зелені пагорби, крихітні світлі домики, м’яке сонце.

— Ти жартуєш? — шепоче Мія. — Це реальне місце?

— Так. Тут немає вай-фаю. І обмеження — тільки на стрес і зайві думки. А ще — одне правило.

— Яке?

— Кожен гість має зробити те, чого давно боїться.

Мія зупиняється. Її серце наче зупиняється на мить разом з нею.

— А ти чого боїшся? — тихо питає вона.

Данило обертається. Його погляд – відкритий, без маски, майже вразливий.

— Я боюся втратити те, що тільки-но почав по-справжньому відчувати.

Увечері — вогні, вогники, пледи. Вони сидять на балкончику маленького будиночка. Вона — у тій сукні. Він — із чашкою кави. І зі словами.

— Я не знаю, як це правильно. Але я знаю, що хочу, щоб ти була поруч. Не “іноді”, не “коли зручно”, а… завжди.

Мія мовчить. Її голос – десь між серцем і легенями.

— Я теж боюсь. Боюсь, що знову відкриюсь — і зламаюсь. Але ще більше боюсь не ризикнути.

Данило бере її руку.
— Це й є той ризик, на який я згоден.