Післявечірній конфеті (і трохи вина)

Мія повертається додому — все ще в червоному, але вже босоніж, з підборами в руках і з думками, що бігають марафон у голові. Данило відвіз її додому. І... майже щось сказав. Майже. Але потім — замовк.
А вона — не питала. Бо боялась, що почує щось, від чого зламається її «я все під контролем».

І саме в той момент, коли вона тільки починає роздягатись…
в двері дзвонять.

— ВІДЧИНЯЙ, БО Я ЗАРАЗ ПРОВАЛЮСЯ ЧЕРЕЗ ВІКНО!
Соломія. Як завжди драматична, як завжди з пляшкою вина і пакетом сиру.

— Ти… як? — тільки й питає Мія, відчиняючи двері.

— Як людина, яка щойно подивилась любовну сцену з фільму “Офіс, кавалер і каблучка” наживо! — заявляє Соломія. — Де він взяв ТАКИЙ погляд?

— Він… просто вдячний за презентацію.

— Він вдячний за твої губи, плаття і всі твої тости з авокадо. Признайся: були поцілунки?

— Ні! Ну, ще ні… — Мія опускає погляд. — Але щось було. І в очах, і в… усьому. Але він мовчав.
Наче хотів щось сказати — і не сказав.

Соломія, наливаючи вино:
— Це не мовчання. Це — ефект “затамованого зізнання”.
Б’юся об об шпалери, завтра скаже. Хоча… а якщо не скаже?

Мія сідає поруч.
— А якщо він знову обирає "не ризикувати"? А якщо я йому — просто історія з розділу “приємно, але не серйозно”?

Пауза. Ковток вина. Соломія ставить келих і каже з найсерйознішим обличчям:

— Якщо він не хоче тебе, я одружуся з тобою сама. І ми заведемо кішку. І назвемо її Ірма.

— Ти псих.

— Я — кохаю. Тебе. Вина. І цю червону сукню.

Обидві падають у подушки й починають хіхікати.
Серйозність відступає. Але в повітрі зависло щось недоказане.