«зіпсований чат 2: Празький період»

«Те, що він приховував»

Наступного ранку все було підозріло… спокійно.

Данило поводився незвично чемно. Зробив сніданок. Самостійно. Без диму. Без підгорілих тостів. І навіть налив каву у улюблену чашку Мії (ту саму, де написано "Ні, сьогодні я принцеса").

— Чудесний настрій зранку? — підозріло питає вона, примружившись.

— Просто… новий день. Нові можливості. — Він усміхається так невинно, що це вже має бути криміналом.

— Ти знову щось натворив?

— Ну що ти, Мієчко, чому одразу — «натворив»? Не можна просто бути щасливим?

— Ти щасливий, коли тікаєш з роботи раніше, або коли дивишся футбол. А не коли миєш посуд з власної ініціативи.

— Добре, — він хмикає. — Якщо чесно… Я маю для тебе… дещо.

— Це «дещо» — не означає, що ми знову йдемо до IKEA?

— Ні. Хоча… ми пройдемось. Але трохи далі.

— Куди?

Він нахиляється до неї і шепоче:

— Пакуй щось зручне, на три дні. І не питай. Я все скажу… у літаку.

— У літаку?!