«Страхи, що не схожі на драми… але трохи як у дорамі»

Ніч. Тиша. Ліжко в їхній квартирі в Празі.
Мія лежить поруч, притулившись до Данила. З вулиці чути, як проїжджає нічний трамвай.

Вона говорить тихо, ніби боїться, що її слова щось зіпсують:

— Я… не дуже смілива, знаєш?

— Ти? — Данило повертається до неї. — Ти ж людина, яка могла посваритися з митником через упаковку цукерок і перемогти.

— Це інше. — Мія зітхає. — Я не боюсь битись або жартувати. Я боюсь, що...
(вона замовкає)
— Що мене не оберуть. Що хтось кращий — «класніший персонаж», як з аніме чи дорами — з'явиться, і… тебе забере.

— Тобто якась манґова дівчина з рожевим волоссям і гігантськими очима?

— Саме вона! І вона ще, напевно, програмує, грає на скрипці, і її всі люблять з першої серії.

Данило сміється, але швидко стає серйозним. Він бере її руку.

— А я боюсь, що одного дня ти вирішиш, що я не твій «головний герой». Що я — як той друг із корейської дорами, який дарує каву, але її все одно вибирає хтось інший.

Мія здивовано на нього дивиться.

— Але ти ж не друг. Ти той, хто стоїть під дощем і тримає парасолю, навіть коли сам промок.
— А ти — та, що повертається назад, бо забула… моє серце.

Вони обіймаються.
Тиша затишна, але між ними вже немає страху. Лише ніжність.

І ще…

— Якщо ти коли-небудь передумаєш, — каже Мія, — то я обіцяю, що буду як Такахаші з тієї манґи: з’явлюсь у дверях твоєї кімнати, скажу «Я прийшла тебе забрати», і всі плакатимуть.

— Це буде найкраща сцена. Але я не дам їй трапитись. Бо я вже вибрав — тебе.