«зіпсований чат 2: Празький період»
«Те, чого він не казав»
Прага. Після дощу.
Скамейка на пагорбі в парку Летна. Внизу — вогники міста, зверху — ще хмари, але вже з надією.
Мія дивилась на нього уважно. Вперше за довгий час — мовчки. Не з іронією. Не з посмішкою.
Він здавався іншим. Трохи втомленим. Трохи… відкритим.
— Ти ніколи не розповідав про Київ, — сказала вона. — Про… справжнє. Не офіс, не кава, не ті смішні історії.
Данило не одразу відповів.
Він вдихнув глибше. Подивився вниз, ніби там, серед вулиць, ще було щось невимовлене.
— Там була… людина. — Він говорив тихо. — Ми були разом майже чотири роки. Вона хотіла іншого життя. Іншої стабільності. Я ж завжди мріяв… втекти. Кудись. Будь-куди. Подалі від того, що болить.
Мія мовчала. Вітер злегка торкнувся її пальців.
— Вона пішла? — тихо.
— Вона залишилась. Але без мене.
Данило усміхнувся, але так, як усміхаються люди, коли хочуть, щоб не питали більше.
— Я думав, я окей. А потім зустрів тебе. І злякався ще раз.
— Мене? — вона здивувалась.
— Себе. Що знову можу комусь відкрити все — і залишитись із нічим. Але ти… ти не схожа. Ти така… жива.
Мія нахилилась і торкнулась його щоки.
— Я не піду. Навіть якщо ми загубимось у перекладі, у ревнощах, у кавових плямах чи чужих поглядах — я не піду.
Він усміхнувся вже інакше. Щиро. З полегшенням.
— Добре. Бо з тобою я нарешті хочу залишитись.
#7220 в Любовні романи
#1733 в Короткий любовний роман
#1667 в Різне
#616 в Гумор
Відредаговано: 20.06.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
