«Це не ревнощі… Просто я!»

Прага. Вечір. Балкон із видом на Старе місто.
Місто, де навіть повітря дихає історією. І, схоже, трохи сарказмом.

Мія сиділа на балконі з чашкою кави, накрившись пледом.
Її погляд ковзав по черепичних дахах, гірляндах, які мерехтіли вдалині, й думках, які крутилися навколо… сьогоднішньої зустрічі.

— Хто це був узагалі? — не витримала вона, коли Данило вийшов до неї з тарілкою круасанів.
— Хто?
— Ну та... "Клара, що працює з Яном, і просто обожнює сміятися з твоїх жартів".

Данило закотив очі:
— Мія... Вона просто… сміється. Можливо, в неї нерви. Я ж смішний, іноді.

— Ага, особливо коли вона торкається твого плеча під час обіду, ніби ти — кавовий автомат, — хмикнула Мія.

— Це були дружні дотики!
— О, тепер це так називається?

Між ними зависла пауза. Круасан мовчки впав на тарілку. Прага мовчала. Плед грів тільки одне плече — інше залишалось для драми.

— Це не ревнощі? — спитав він з іронією.
— Це не ревнощі! Це просто я! — випалила вона, потім закусила губу. — Може, трошки. Ну… дрібочку. Як корицю в каву.

Він сів поруч. Взяв чашку з її рук, зробив ковток і посміхнувся.

— Тоді знай: у моїй каві тільки одна кориця. І вона сидить тут, бурчить, і має наймилішу гримасу образи на обличчі.
— А от зараз це вже звучить, як романтика.
— Ага. З присмаком ревнощів і круасана.

Він торкнувся її носа пальцем.
Вона засміялась. І як тільки сміх знову наповнив повітря — всі образи розтанули, як цукор у теплому латте.