Пролог

Аеропорт «Бориспіль». 06:30 ранку.
Рейси, оголошення, сріблясті валізи й ті, хто не встигає сказати головного.

Мія стояла в черзі на паспортний контроль.
Паспорт тремтів у руках. Не від холоду — від того, що серце билося швидше, ніж табло з вильотами в годину-пік.

Поруч — срібляста валіза й порожнеча, де мав би стояти він.
Данило.
Сказав, що не хоче "драматизму" в аеропорту. Сказав, що "так буде простіше".
Вона кивнула. Усміхнулась.
А всередині щось тріснуло — тихо, як порцеляна в руках, яку намагаєшся втримати, але знаєш: не вдасться.

"Це просто поїздка. Це не втеча. Це не кінець."
Вона повторювала це про себе, як мантру. Як самозаспокоєння.

Аж раптом:
— Пасажирка Мія Гриневич, підійдіть, будь ласка, до виходу 11. У вас… емоційна передача.

Емоційна що?!
Люди повертають голови. Хтось усміхається. Дехто співчутливо хмикає.

Мія спочатку завмирає. Потім — рішуче тягне валізу за собою. Її кросівки швидко ковзають по блискучій підлозі. Серце б’ється гучніше, ніж оголошення над головою.

Вихід 11.
І — він.

Данило.
З розпатланим волоссям. З тією самою усмішкою.
І з кавою. Однією на двох.
— Привіт, — тихо.
— Привіт, — ще тихіше.

Він простягає їй чашку.

— Я не міг відпустити тебе… просто так. Не сказавши, що… я люблю тебе.
І що купив квиток. У той самий бік.

Вона дивиться на нього.
Здається, весь аеропорт затихає. Залишається тільки він, вона — і аромат кориці між пальцями.

— То, може, почнемо новий розділ? — питає Данило.

Мія усміхається — крізь сльози, крізь хвилювання, крізь усе.

— А ти впевнений, що знову хочеш вплутатись у пригоди зі мною?
— Якщо чесно… я мріяв, щоб вони ніколи не закінчувались.