Глава 10. Добрі й недобрі знаки

Дорога до «Священних каменів» не викликала особливих проблем. Якщо не вважати проблемою Карабалгасуна, який до останнього відмовлявся виступити в ролі нашого візника. Але Темний владика був непохитний. Ба більше! Цього разу вистачило одного лише його погляду, щоб дракон перервав потік лайки, змішаною з цитатами «великих філософів минулого», і, невдоволено плюючись вогнем, дозволив нам забратися на свою спину.

«Нам» — це мені й Теленділь. Серафін в останню мить повідомив, що в нього повітряна хвороба, тому літати він не може і до «Священних каменів» добереться своїм ходом. І КарКарвера він із нами теж не відправив, чим дуже мене засмутив. Я сподівався викрити хвилинку та випитати в цього дрібного любителя зменшувальних ягід, куди насправді його посилав «бос» і навіщо.

Я ні краплі не вірив, що справжньою метою КарКарвера було дослідження Еол’Тказара, чи «Священних каменів», якщо вже перекласти на ельфійську. А ще мені спокою не давало це дивне «1Д, 4М, 2П». Цей набір букв і цифр нагадував якийсь безглуздий шифр. І якщо це справді шифр, то для чого він? Усе це я сподівався випитати в КарКарвера, бо, як сказав демон, «розумом він не вражає». Але Корво, схоже, відчував мої наміри, або просто виявися далекоглядним, що в цілому не дивно, враховуючи хто він. Але той факт, що удача знову повернулася до мене задом, мене все одно розчарував. Пізніше, як з’ясувалося, удача зрадила мені ще раз.

Це сталося якраз перед «посадкою» на Карабалгасуна. Серафін схопив мене за руку і, вдаючи, що прощається, тихо нагадав мені про нашу з ним угоду. Про те, що я зобов’язаний захищати і наставляти принцесу під час його відсутності, але не повинен при цьому згадувати ні про наш з нею розірваний зв’язок, ні про справжню особистість її вчителя чи його цілі. Наче це так легко забути!

Наостанок Серафін кинув зовсім загадкову фразу: «У твоїх інтересах, Вейване, щоб про твої… унікальні таланти ніхто не дізнався раніше, ніж треба. То ж будь обережний і не роби дурниць». Що б це означало? Звісно, він не пояснив. Тільки знову посміхнувся і, відвернувшись від мене, зусередився на порадах Теленділь. Вона в цей момент намагалася осідлати Карабалгасуна і при цьому — не підсмажитися у вогні, який той випускав без зупинки на зло всім нам.

Та попри свою кепську поведінку, до «Священних каменів» дракон доставив нас цілими. І швидко: за півдня всього. Цим він заощадив нам купу часу, адже піша мандрівка зайняла б доби дві, і це якщо нічого поганого не станеться. А оскільки мова йде про Навпакун-ліс і слова «погане» і «станеться» для нього є синонімами, то щонайменше три доби дракон нам все-таки заощадив.

«Священне каміння» розташовувалося у великій лісистій долині у північній частині Навпакун-лісу. Вона мала купу різних назв різними мовами, та мені найбільше імпонував варіант з говірки духів — Wa Majina Elfu або «Ліс тисячі імен». З двох боків Wa Majina Elfu оточували високі пагорби, з третього — вузька, але швидка і досить глибока річка. Більшу частину долини вкривали височенні дерева з гладкими й товстими стовбурами. Гілки в них росли тільки на самій верхівці, і були вони потужні, довгі й густо обсипані листям. Сонячне світло з великими труднощами пробивалося крізь цю деревно-листяну перепону, тому навіть вдень у долині панувала напівтемрява.

Була у Wa Majina Elfu і ще одна особливість — високі гладкі валуни, обмотані шматком золотистої тканини. Їх можна було побачити по всій долині, навіть у ярах і водах річки. Валуни ці всі називали «Добрими знаками», бо вони вказували дорогу до «Священних каменів» — місця останнього спочинку Світового добра, або Непорочної, як називають її ельфи.

Карабалгасун висадив нас на вершині одного з пагорбів, що оточували долину, — далі ми мали добиратися самостійно. Для цього потрібно було пройти через ліс, минаючи «Добрі знаки». Карабалгасун, навіть якби дуже хотів, потрапити до «Священного каміння» не зумів би — йому не подобалася магія, що панувала там. Але головна причина полягала у великих габаритах дракона: істоті розміром із триповерховий будинок дуже складно переміщатися серед густих заростей Wa Majina Elfu.

— Що робитимеш далі? — запитав я, зістрибуючи на землю.
— Робота є, — похмуро пробурчав наш крилатий візник, не вдаючись у подробиці. Після пам’ятної суперечки з Темним владикою гарний настрій до нього так і не повернувся.
— Робота? У тебе?
— Вейване, постійні рясні обіди погано позначаються на фігурі, то ж певні фізичні навантаження все-таки потрібні, якби гидко це не звучало, — скривився дракон, випустивши хмару пару мені в обличчя. — Крім того, я обіцяв допомогти декому.
— Допомогти? Ти? — я знову не повірив своїм вухам. Карабалгасун кинув у мене незадоволеним поглядом, а потім різко розправив крила, породивши цим доволі бадьорий вітерець.
— Я полетів, — повідомив він. І після короткої паузи додав:
— Jr, jaribu nmoriazzo hub. Ibyo wenda mye ibiryo. [1]

Не чекаючи відповіді, Карабалгасун злетів. Я мовчки спостерігав за ним, поки він не зник з поля зору, водночас розмірковуючи над почутим. Остання фраза. У ній не було нічого особливого, але… я відчував прихований підтекст. Чомусь виникло стійке відчуття, що Карабалгасун хотів попередити мене таким чином… На такі думки наводила інтонація, з якою він говорив. Надто вже вона була серйозна для такого старого шкідника, як Карабалгасун. Дивним було й те, що дракон скористався говіркою духів, щоб донести таке тривіальне послання…

— Вейване, ну що ти став там! Краще подивися сюди! — збуджений крик Теленділь висмикнув мене з власних думок. Я озирнувся і виявив, що принцеса відійшла досить далеко від мене і зараз із неприхованим захопленням розглядала «Добрий знак» праворуч від себе.
— Ти бачиш? Ти знаєш, що це?! — вигукнула вона, плеснувши руками.
— Не кричи так. — Я поморщився: крики принцеси серед тиші, що панувала в долині, справді різали слух. — Чи знову забула, де знаходишся?
— Але ж це долина Непорочної — святе місце[2]! Та й Серафін сказав, що тут безпечно, — заперечила Теленділь, дивлячись на мене широко розплющеними очима. У них я не бачив нічого, крім щенячого захоплення і дитячої наївності. Духи, дайте мені сил…
— А ти віриш усьому, що тобі каже Серафін?
— Він — мій учитель, чому ні? І він стільки хорошого для мене зробив, навіть показав цю долину! О, благословенна Непорочна діва! Мені здається, я відчуваю її присутність тут! — Теленділь глибоко вдихнула й усміхнулася. Так широко, так радісно… як дитина, якій подарували давно очікувану іграшку.
— То ти знаєш, що це? — запитала вона за мить, вказуючи на валун.
— Знаю. «Добрий знак». Їх тут багато.
— Саме так! І вони приведуть нас до «Священних камінів»! О, свята Непорочна! Я не вірю тому, що бачу! Хочу оглянути все тут! — з цими словами вона кинулася вниз по схилу в найближчі зарості.
— Стій, дурепо! Ти ж нічого не знаєш про це місце! — гаркнув я їй у спину, але Теленділь ніби не чула мене і продовжувала швидко перебирати ногами. Духи, тільки б шию не зламала…
— Хм, діяльна дівчина. Тобі не позаздриш, Вейване, — пролунало десь біля моїх ніг.