Глава 8. А що це ви там робите?

Зазвичай я не нариваюся першим. І тим більше — не провокую когось небезпечного на кшталт Корво. Проте, зараз різко зрадив звичкам. Зрештою, потрапити під дію чужих чар — це не жарти. Але що гірше — я не знаю всіх умов активації заклинання. За які ще вчинки мені доведеться розплачуватися цим диявольським болем у голові? І чи тільки болем? Я ні духа не знаю! Як не знаю і того, навіщо знадобився Корво. Зате мені абсолютно ясно інше: демон зі своєї волі не розповість усього. Обов’язково щось приховає. Ні… Якщо я хочу пережити все це, то повинен змусити його співпрацювати. Для цього доведеться розкрити деякі карти…

«Ти ризикуєш».

Ці два слова рознеслися по моїй голові, немов ехо, та я не звернув на них уваги. Не зараз. Різко подавшись уперед, я схопив Корво-Серафіна за одяг і притягнув до себе. Той і не намагався чинити опір, лише стер з обличчя посмішку.

— Як працює твоє закляття? Відповідай!

Попри далеку від ввічливої поведінку, говорив я ледь не пошепки, щоб не привертати увагу принцеси. Упевнений: якщо і є у заклинання Корво додаткові умови спрацьовування, вони всі пов’язані з нею. А отже, в її присутності мені треба дотримуватися особливої обережності.

Хоча зараз, якби я навіть надумав кричати у всі гланди, Теленділь би, можливо, і голови не повернула: все через самовар. Їхня високість, як виявилося, й гадки не мали, як користуватися цією «штукою», і з відкритим ротом слухали докладну лекцію від Карабалгасуна, який, природно, «колись про це читав». Обидва так захопилися, що зовсім не помічали нас із Корво-Серафіном. Той, до речі, все ще висів у моїх руках, усім своїм виглядом демонструючи презирство:

— Які огидні в тебе манери, Вейван…
— Відповідай!

Я з силою смикнув Серафіна за одяг, від чого його голова захиталася з боку в бік, як у тих диваків Бовванців [1]. Дивно, але він і після цього не став вириватися або атакувати мене. Зате відповів на моє запитання:

— Зараз до тебе прив’язане заклинання зв’язку захисного типу. З ним я завжди відчуватиму твою присутність і дізнаюся, якщо ти потрапиш у біду. Адже ти сам просив захист, Вейване. Міг би й подякувати, до речі. Усе заради тебе…
— Та невже? — я тихо фиркнув. — А біль у голові — маленький побічний ефект, так?

— Ах, це… — Серафін ледь помітно посміхнувся. — Я просто підстрахувався. Як бачиш, не дарма.

Він на мить замовк, а потім додав:

— Мені довелося дуже постаратися, щоб накласти заклинання правильно. Сам розумієш: Навпакун-ліс, проблеми з магією… усе це трохи вимотує. То ж будь добрим хлопчиком, Вейван, і відпусти мене…
— Спочатку розкажи мені все. Як працює ця твоя «страховка»? За яких умов спрацьовує? Як ще проявляється, крім болю в голові?
— Великі душі, скільки запитань…
— Відповідай, щоб тебе!
— А то що? — різко запитав Серафін і примружився. Потім сам схопив мене за зап’ястя однією рукою. Друга його рука торкнулася моєї лівої скроні. Та у відповідь легенько запульсувала.
— Ти справді такий ідіот, тан’азра [2]? — повільно промовив він. — Справді думаєш, що маєш право вимагати від мене щось?
— Я маю право знати те, що стосується мого особистого щастя, giazzo [3]. І не колись потім, а зараз, — у тон йому відповів я, намагаючись ігнорувати неприємне відчуття у скроні. Очі Серафіна небезпечно блиснули.
— Я міг би розплавити твій мозок. Міг би затуманити твій розум нескінченними ілюзіями. Міг би навіяти тобі будь-які ідеї і ти вірив би в них, як у свої власні. Є безліч способів керувати тобою, тан’азра…
— І всі вони вийдуть тобі боком, giazzo. А знаєш, чому?

Він не відповів, зате насупився. А я… Я ризикнув. Зосередився на своєму глибинному серці й «витягнув» із нього магію. Вона відгукнулася миттєво і приливною хвилею хлинула в тіло. Слабке глибинне серце, як і завжди, не змогло цьому перешкодити. За мить мої очі спалахнули бірюзовим світлом — його відблиски відбилися на обличчі й в очах Серафіна. Той швидко зрозумів, що відбувається — і його брови злегка підскочили вгору. Хм... Не дуже бурхлива реакція, якщо порівнювати з іншими… але навіть так вона досить красномовна.

— Ти… — повільно промовив Серафін, пильно дивлячись на мене. У його голосі з’явилася якась нова, незрозуміла мені інтонація. — Ти вже на стадії «виходу»?

Стадія «виходу» передує остаточній загибелі «зіпсованого». Починається вона тоді, коли глибинне серце повністю втрачає здатність утримувати магічну енергію. Та без перешкод виливається в тіло, а з тіла — в довколишній світ, змішуючись з іншою магією, що є навколо. Це провокує справжній хаос: погодні аномалії, спонтанні загоряння та заклики різноманітних істот… Але це ще не найстрашніше.

— Зараз мій розум — єдине, що утримує мене від того, щоб перетворитися на магічну бомбу.... Якщо ти послабиш або пошкодиш його — сам і пошкодуєш. То як? Готовий попрощатися з принцесою, з твоїм «планом»? І що на це скажуть мої друзі-духи? Деякі з них ду-у-же засмуться, коли зрозуміють, що через тебе вони втратили всі свої контракти за мною, демоне.

Він промовчав. Дивився на мене. Хмурився. Але нічого не робив — це навіть дивувало. Щонайменше, він міг би з жахом відскочити вбік. Так усі роблять, якщо не втрачають самоконтроль й не намагаються одразу вбити мене. Дурна ідея, звісно, бо, як я вже казав, мій розум — єдине, що стримує мою неконтрольовану магію, та хіба переляканим до ручки це поясниш? Але Серафін, схоже, має міцні нерви. Він нікуди не кидався, навіть пози не змінив. У якийсь момент його погляд затуманився, і я зрозумів, що він дивиться вже не на мене. Знову вивчає душу?

— Цікаво… — вимовив, нарешті, Темний владика ледь чутно. — І знайомо… дуже знайомо…

Його пальці змістилися від моєї скроні й акуратно торкнулися шкіри під оком. Я не розумів, що це означає, але заздалегідь напружився, очікуючи найгіршого. Нового закляття, наприклад. Але зараз я готовий і не дамся так просто…

— А що це ви там робите? — раптом запитала Теленділь, нагадавши цим про своє існування.