Глава 7. Підозрілий Вейван

М-м-м...

Я ворухнувся і спробував розплющити очі. Це виявилося ділом непростим: повіки ніби свинцем залили — настільки важкими вони були. Після п’ятої спроби прозріти я плюнув на все і дозволив собі провалитися назад у пітьму — таку комфортну, приємну і тиху… Хочу спати. Буду спати. Плювати на все.

«В…й…н…»

Хм? Чийсь голос. Мене кличуть? Чи почулося? Я знову спробував розліпити очі — вдалося лише зовсім трохи. Але цього вистачило, щоб майже осліпнути від яскравого світла.

«Вейван!»

Беземоційний, холодний, трохи шиплячий голос знову досяг моїх вух. Цього разу я почув його чітко і миттєво прийшов до тями. Очі відчинилися самі собою, сонливість зникла. Рука різко метнулася вгору, хапаючи за зап’ястя чужу руку — та, оточена тьмяним бузковим світлом, зараз застигла над моїми грудьми.

— І що ти робиш? — запитав я, пронизуючи недобрим поглядом Теленділь. Вона здригнулася від несподіванки, потім спробувала вирватися.
— Відпусти!

Я у відповідь тільки сильніше стиснув її руку і для вірності навіть схопив другу. Бузкове сяйво навколо долонь принцеси після цього зникло. Це трохи заспокоювало — значить, вона перервала заклинання. Питання тільки в тому, яке. Я прислухався до себе, намагаючись оцінити своє самопочуття.

— Варвар! Як ти смієш так поводитися з дівчатами! — вигукнула Теленділь, кривлячись від болю.
— Я поводитимуся ще гірше, якщо ти не поясниш, чим щойно займалася. І якщо мені твоє пояснення не сподобається…

Я загрозливо насупився й замовк.

— Нічого я не робила, просто дивилася твою душу!
— Навіщо?
— Тому що Серафін сказав!

Тут я мало не запитав, який такий Серафін, але вчасно зупинився. Бо різко прийшло усвідомлення. Демон, який видавав себе за ельфа. Темне ніщо. Угода. Я пообіцяв Корво допомогти в «здійсненні плану», він — розірвати наш із Теленділь зв’язок. І ще він обіцяв розповісти докладніше про свій план, але замість цього я просто… прокинувся? Прийшов до тями? Чи навпаки? Духи-и…

Втративши інтерес до принцеси, я швидко озирнувся і за секунду зрозумів, що перебуваю на широкому плато. Вдалині виднілися густі, оповиті ранковим серпанком ліси, а біля мене — залишки величезного вогнища. Трохи далі — вхід до печери, з якої долинали голоси. Точніше, один голос і один рик. Громоподібний і різкий рик Карабалгасуна.

Це — Скеля Філософії, духи мене забирай! Тобто, я повернувся назад. Туди, звідки мене так безтактно виштовхнули. І я — знову той самий відлюдник Вейван, який живе в Навпакун-лісі. Моє Глибинне Серце все таке ж слабке, і навіть принцеса Теленділь нікуди не поділася. Щоб її…

— І чого ти так дивишся, ніби вперше все тут бачиш? — раптом почув я, після чого моргнув і повернувся до її високості. Вона вже не намагалася вирватися і просто знищувала мене поглядом. — Ти мені руку зламаєш! Відпусти, ти, дикун!

Подумавши трохи, я все-таки зробив як вона хотіла. Принцеса одразу ж підхопилася на ноги і відстрибнула вбік наче від прокаженого. Потім задерла рукава дублета і почала розглядати свої зап’ястя — шкіра на них помітно почервоніла.

— Будуть синці, — пробурчала вона роздратовано. Потім підняла погляд на мене і мстиво додала:
— Зате й у тебе вони теж будуть.

Я не відразу зрозумів, що вона мала на увазі. А коли все-таки зрозумів — сам втупився на власні руки. Дивно, але на них не було жодних слідів від моєї ж хватки. І болю я теж не відчував. Отже, Корво все-таки зняв закляття, як обіцяв? І розмова з ним мені не наснилася? Навіть не знаю, радіти тут чи ні…

— Серафін має рацію: з тобою справді щось не те, — Принцеса стиснула руки в кулаки. — Мені не варто було зв’язуватися з тобою.
— Та не вже… І тільки тому ти полізла до мене у душу? Бо якийсь незнайомець тобі щось сказав?
— Я не лізла! — спалахнула вона. — Просто хотіла подивитися… перевірити слова Серафіна. І, клянуся Непорочною, він мав рацію!
— І в чому?
— У всьому! Він сказав, що в тебе темна душа. Така сама, як у демонів. І це правда! Я не встигла розглянути докладніше, щось завадило… Але те, що я побачила, мене вже вразило. Твоя душа чорніша за ніч, Вейван, хоч ти й не демон! Але дивно не тільки це… — тут принцеса замовкла, закусивши губу. У її великих блакитних очах відбилася невпевненість — здається, дівчина сумнівалася, чи варто їй взагалі далі говорити. Я вирішив її підштовхнути:
— Ну? Договорюй, раз уже почала. Мені дуже цікаво, яка ще маячня народиться у твоїй голові.
— Це не маячня, — одразу відреагувала вона. Невпевненість у її очах витіснила образа. — І так, я скажу тобі. Скажу, що на думку Серафіна, сама твоя поява у Навпакун-лісі вже підозріла. Ти не маєш бути тут… і після деяких роздумів я змушена з ним погодитися. Навпакун-ліс — нейтральна територія між ельфійським і демонічним царствами. Згідно із договором Чорного золоту, сюди заборонено заходити як демонам, так і ельфам. Я була налякана, розгублена й одразу не пов’язала одне з іншим. Але тепер бачу ситуацію ясніше. І розумію, що ти порушив правила, прийшовши сюди. І те, що ти з’явився в лісі в один час зі мною, теж насторожує. Мені здається… ти щось задумав.

Вона помовчала, потім неголосно додала:

— Серафін вважає так само.

І тут мені захотілося сміятися. Іржати на весь голос, як кінь, що обжерся сумних поганок. Ні, ну правда! У Навпакун-лісі завівся справжній демон. Не просто демон, а цілий Темний владика! У нього в голові зріє підступний план, у який він насильно втягнув нещасного мене, але що в презультаті? В результаті головний лиходій в очах принцеси — саме я. Присягаюся своїм зіпсованим серцем, це настільки безглуздо, що навіть не страшно!

Певно, ці мої думки відбилися на обличчі, бо принцеса раптом підозріло примружилася і запитала:

— Що? Що тебе так веселить?
— Та ось подумав, — відгукнувся я, намагаючись повернути собі серйозний вигляд й не засміятися прямо в обличчя Теленділь. — Ти завжди віриш на слово тим, кого з порога обзиваєш «демоном», чи це тільки на честь повного місяця?