Глава 6. Голоса в голові. Частина 2

«Зіпсований». 

Тільки-но це слово злетіло з губ Корво, сталося щось дивне: світло всіх бірюзових гілок затремтіло й змеркло. Темрява навколо згустилася. Тепер я ледь розрізняв силует Темного владики, і то лиш завдяки мерехтливим золотистим візерункам на його шкірі.

— Ого. — Корво неквапливо оглянув все навкруги. — Скільки злості… І все через розкритий секрет?

Він замовк і різко повернувся до мене. Його пронизливі золотисто-чорні очі, не моргаючи, впилися у мене. Або крізь мене. Я ж напружився. Цей погляд… Він лякав. Внутрішній голос радив відвернутися. Не дозволяти так на себе дивитися. Але злість зробила мене впертим. Я так і не відвів очей і навіть зухвало задер підборіддя.

— Ні… справа не в секреті, — промовив після тривалої паузи Корво. Він усе ще дивився на мене, але голос його звучав задумливо, а погляд затуманився. Мені навіть здалося, що Корво і звертався зовсім не до мене зараз. Радше він… розмовляв сам із собою. — Ти ненавидиш… Ненавидиш, коли тебе називають «зіпсованим», ненавидиш саме це слово. І все, що за ним стоїть. І ця ненависть сильна. Вона майже неконтрольована. Цікаво…

Я промовчав, не бажаючи ані спростовувати, ані підтверджувати його слова. Це все одно безглуздо. Ми обидва знаємо, що він правий.

Так: ярлик «зіпсованого» добряче зіпсував мені життя. З моєї точки зору, він несправедливий і грубий, як і ті, хто використовує його. З іншого боку, подібного роду визначення дійсно підходить таким, як я. Ми й справді маємо дефект. А все тому, що народжені зі слабким глибинним серцем.

У цьому світі в усіх живих істот два серця. Одне перекачує кров по венах, підтримуючи життя. Друге — поширює по тілу магічну енергію. Перше серце заведено називати ключовим. Друге — глибинним.

У нормальних істот, повноцінних і здорових, глибинне серце працює без збоїв. Воно утримує магічну енергію всередині себе і звільняє її тоді, коли це потрібно власникові. У хвилину небезпеки, наприклад. Коли потреби в магії немає, глибинне серце, немов помпа, відкачує її надлишки в себе й утримує доти, доки не виникне нова потреба. Деякі народжуються з дуже міцним глибинним серцем. Їх так і називають — «міцні». Таким людям важко вивільнити з серця навіть крихти магії. І якщо їм це вдається, то закляття все одно виходять слабкі. Їх вистачить хіба тільки на те, щоб запалити свічку пальцем, або на іншу подібну дрібницю. Такий дефект, однак, компенсуються стійкістю до магії: «міцні» самі не здатні чаклувати, але й іншим важко їх зачаклувати. Тому вони цінуються як хороші солдати. Будь-який володар світу віддав би і нирку, і печінку, аби укомплектувати такими талантами свою армію.

Інша річ — «зіпсовані». їхнє глибинне серце від народження не здатне утримувати в собі магію. Вона постійно просочується назовні. Поступово магія накопичується в організмі. Її надлишок погано впливає на роботу внутрішніх органів, провокуючи проблеми зі здоров’ям. Згодом «зіпсовані» переповнюються магією настільки, що повністю втрачають себе — свою особистість, своє тіло, свій розум. Повільно, але беззупинно вони трансформуються просто в згусток магічної енергії. З часом вона просто розсіюється, напитуючи собою навколишній світ — землю, повітря, людей… Тільки одне «але»: так вже сталося, що протилежні за походженням види магії не можуть існувати разом. Стикаючись, вони знищують один одного… й тих, хто опинився поруч. Через це «зіпсованих» і не люблять. Для «нормальних й здорових» вони наче пересувна бомба, яка здатна спалахнути будь-якої миті.

Щоб не доводити до крайнощів, «зіпсованих» намагаються виявляти й знищувати. Бажано — в колисці. Виходить не завжди. Деякі щасливо виростають і дізнаються про свою унікальну невдачливість у середині життя. Можливо, це наймерзенніше, що є у світі… Бачити, як усе навколо руйнується в мить. Ти будуєш плани, ставиш цілі, мрієш, а потім тобі раптом кажуть, що ти небезпечний для суспільства, і вибору в тебе залишається тільки два: померти або ізолюватися на все життя.

Мені ще пощастило: я знайшов спосіб підтримувати своє Глибинне Серце. Хай не найкращий, але робочий. І все це — яка іронія — завдяки моїй же магії. Якби я народився з іншим типом сили, давно б уже перетворився на ніщо. Але я живий і збираюся жити далі. Так було до сьогоднішнього дня принаймні.

— Цікаво… — повторив Корво задумливо. — Ти не вважаєш себе небезпечним. Не згоден із тим, що маєш померти заради блага інших. — Темний владика похитав головою і тихенько посміхнувся. — Ай-яй-яй. Ти такий егоїст, Вейване…
— Не більше, ніж інші, — сухо відгукнувся я. — Просто я вірю, що заслуговую на шанс.

Вкотре доводиться повторювати ці доводи? Доводити, що я — той, хто має право? Уже й не згадаю. Але злість, що спалахує при кожній такій розмові, залишалася завжди однаково сильною.

— І якщо вже ми заговорили про егоїзм, скажи мені: а ти не заслуговуєш на смерть? — запитав я. — Демони ж теж небезпечні. Всі знають: їм плювати на почуття та життя інших. Все що їх цікавить — власна винагорода… й нові землі. Бо свої вони давно вже спустошили. А їхній Темний владика Корво — справжній пожирач розуму. Кажуть, це він сто років тому пробудив від сну Світове зло. І не сам, а за допомогою ельфійської принцеси, яку спритно обвів навколо пальця. А дехто навіть стверджує, що він її спокусив. Хай там як, але цей хитромудрий владика став справжнім втіленням зла для ельфів. Їхній новий король навіть назвав Корво «головним ворогом всієї держави, позбавленим права на помилування». Хіба після всього цього згаданий Владика Корво не заслуговує на смерть? — я на мить замовк, уважно роздивляючись свого співрозмовника, а потім посміхнувся. — Але щось мені підказує, що ти думаєш зовсім інакше.

Корво не відповів. Через темряву навколо я не бачив виразу його обличчя, тому не міг навіть припустити, про що він думає. Усе це насторожувало. Дуже насторожувало. А ще турбували ці бірюзові гілки навколо. Їхнє світло знову замерехтіло, набагато сильніше, ніж минулого разу. Воно тремтіло й мерехтіло, як полум’я свічки. Спостерігаючи за цим неподобством, я усвідомив, що злість моя вже ослабла. Її місце поступово займала тривога. Вона ставала тим сильнішою, чим довше мовчав Корво. І що сильніше я тривожився, то сильніше мерехтіли бірюзові гілки. Це все якось пов’язано?