Глава 5. Голоса в голові. Частина 1.

Я знав, що Карабалгасун товаришує з найнесподіванішими істотами зі всього світу. Але цей хлопець просто щось. Він тріщав без зупину! Спочатку — про свою компенсацію. Потім — про «нечемних невігласів, що нездатні розрізнити ельфа та демона». А в кінці він почав в деталях розповідати про печиво й способи його приготування. Щоразу, коли Теленділь намагалася сказати щось про душу і демонів, Серафін нещадно переривав її, відводячи розмову в нові невідомі далі. У цьому йому успішно допомагав Карабалгасун. Щойно розмова стосувалася печива, дракон постійно уточнював рецепти, а гість міг неймовірно довго про них говорити.

Зрештою Теленділь плюнула на них обох. Вмостилася назад у своєму кутку і навіть не відмовилася від мигдалевого печива, запропонованого ельфом. Скінчилося все тим, що вона з'їла його цілий мішечок. Усього ж таких мішечків у Серафіна було непристойно багато. За його словами — рівно двісті сорок п’ять штук. І то лише тому, що більше в чарівну сумку не вміщалося. Усе печиво призначалося Карабалгасунові як «подарунок». Цей факт породив у моїй голові одразу три запитання.

Перше: з чого така щедрість?
Друге: чи не лусніть Карабалгасун?
Третє: звідки в дивного ельфа стільки ресурсів?

Над цими питаннями було куди цікавіше розмірковувати, ніж слухати нескінченну балаканину про печиво. Цим я і зайнявся, сподіваючись, що скоро тим двом набридне даремно чухати язиками, і ми, нарешті, зможемо поговорити про справу. Не знаю, скільки минуло часу. Напевно, багато. Бо на кожне зі своїх трьох запитань я встиг підібрати щонайменше п’ятдесят відповідей. Я вже вигадував п’ятдесят першу, як раптом усвідомив дещо. Чому це стало так тихо?

Покрутивши головою, я зрозумів, що зникли не тільки звуки. Пропало взагалі все. Я не бачив ані плато, ані місяця, ані величезної купи деревного вугілля з покладеним у нього м’ясом. Ні-чо-го. Просто суцільна темрява навколо. І гілки, що світяться бірюзою… Звідки тільки взялися? Але вони дійсно були всюди, ці гілки. Деякі росли просто з темряви знизу-вгору, інші — зверху-вниз, треті тягнулися вздовж землі. Якщо вона, земля, тут узагалі була. У темряві нічого не було видно. Навіть бірюзове сяйво, що виходило від гілок, не могло розігнати темряву, що скупчилася навколо.

Я розгубився. Потім вирішив, що сплю. А ще через мить світло гілок здалося мені знайомим. Я підійшов ближче до однієї з них, на вигляд — ніби зробленої зі скла. Сяйво, що виходило від неї, було м’яким і зовсім не било по очах, навіть зблизька. Я доторкнувся до гладкої поверхні й відчув легке тепло. Ну, звісно!

Це тепло і це світло. Вони такі самі, як у моєї власної вродженої магії. Варто було збагнути швидше…
— Твої витівки, духовний провіднику? — голосно запитав я, звертаючись у порожнечу.
— Можливо, — одразу відповів м’який, шелесткий голос. Він чимось, дуже віддалено, нагадував шум прибою в безвітряний день. І він дуже відрізнявся від тих верескливих криків, які я чув до того, як потрапити сюди.
— Що саме ти зробив зі мною?
— Нічого, що не можна виправити. Поки що. — Голос усміхнувся, а я напружився. Недобра то відповідь, недобра…
— Усе, що ти бачиш тут, — знов заговорив голос, — це найглибший, найпотаємніший куточок твоєї душі. Тут зберігаються ті емоції, бажання і потреби, які ти приховуєш. Від яких тікаєш або навіть не помічаєш… Подобається?
— Як на мене, тут дуже темно.

Тихий мелодійний смішок долетів до моїх вух.

— А те мале дівча ще мою душу назвала «темною». При цьому прогледіла такий цікавий екземпляр, як ти…
— Що тобі від мене треба? — перебив я, почуваючись дуже… суперечливо. З одного боку, я побоювався магії духовного провідника і того, що він уже вліз у мою голову. З іншого — і те, й інше починало дратувати. А коли я роздратований надміру… що ж, статися може будь-що.
— Мені треба все і нічого одночасно, — неквапливо прорік голос. — Але для початку — поговорімо.
— А звичайним способом не можна було?
— «Звичайний» спосіб не настільки дохідливий і… надійний. У твоїй свідомості нас ніхто не підслухає, тебе хіба не втішає цей факт?

Звичайно! Уже готовий пуститися танцювати від усвідомлення того, що хтось сторонній вліз у мої мізки. Сказати вголос я це не встиг — мою увагу відволік дивний незрозумілий шурхіт. Я швидко озирнувся, намагаючись визначити його джерело, потім здригнувся від несподіванки — за моєю спиною хтось стояв. То був він — духовний провідник власною персоною. Шахіст, виробник печива і «не демон». Хоча тепер він якраз-таки більше походив на демона, ніж на ельфа: темно-сірого кольору шкіра — це я бачив чітко, навіть попри всю цю пітьму навколо. Волосся — чорне. Очі поєднували в собі два відтінки — чорний і золотий. Золото було і на шкірі. Витончені слабо мерехтливі візерунки вкривали його лоб, частину шиї, руки…

У його обличчі віддалено вгадувалися вже знайомі мені ельфійські риси, але колишньої краси я не бачив. Ні. Від цього обличчя, від цієї істоти віяло силою і прихованою загрозою. Що, загалом, не дивно, враховуючи, хто він. Не ельф. Не якийсь дивакуватий Серафін як-його-там. Ні. Цей хлопець насправді страшніший за будь-якого ельфа. Принаймні так духи розповідали. Я пригадав їхні моторошні плітки й миттєво напружився. Він це помітив. І посміхнувся.

— Ну, ну, не варто так хвилюватися.

Може, й не варто. Але коли стоїш віч-на-віч із Темним владикою Корво — важко тримати себе в руках. Тим паче якщо цей владика вже встиг влізти у твій розум.

— Ти говориш і поводишся інакше, не так, як раніше, — обережно зауважив я, одночасно міркуючи, що робити далі. Я не мав справ із духовними провідниками раніше. І тим паче гадки не маю, як упоратися з повелителем демонів. І Карабалгасуне, сволота ти ненажерлива! Міг хоча б натякнути, хто саме приходить до тебе грати в шахи!
— Це був маленький концерт для принцеси, — відповів Корво, зневажливо знизавши плечима. — З тобою він, як мені здається, недоречний.
— Справді? Оце пошана, — буркнув я. Корво знову посміхнувся. А потім раптом зник. Розчинявся просто у повітрі. Щоправда, за мить з’явився знову, сидячи верхи на одній із товстих бірюзових гілок трохи осторонь від мене. Чесно кажучи, мені таке свавілля не сподобалося: це моя душа, зрештою. І мені не хочеться, щоб сторонні незнайомці щось тут чіпали без дозволу або сідали де захочуть. Але я розсудливо промовчав — з духовним провідником краще не сперечатися. Тим більше — з таким духовним провідником.
— Розумієш, друже мій Вейване, є тут нюанс, — раптом заговоривТемний Володар. Голос його звучав напрочуд спокійно і безтурботно, ніби ми тут чайок на галявині попивали. — На Скелю Філософії я сьогодні завітав не тільки, щоб у шахи програти. У мене був якийсь план. Хороший такий, продуманий план. Карабалгасун, КарКарвер та ельфійська принцеса були його частинами. І всі вони виконали свої ролі. Усі, крім тебе. — Тут Корво недбало махнув у мій бік рукою. — Тебе в моєму плані не було від початку. Ти — невідома змінна. Сніг, що звалився на голову посеред літа. Виникає запитання: що з тобою робити?
— Дійсно, питання важливе, — погодився я, відчуваючи як пітніють долоні. Цікаво, як усередині моєї душі може хоч щось потіти?
— Не нервуй, — люб’язно порадив мені Корво. — Насправді ти вже мені трохи допоміг, коли доставив принцесу в цілості до Скелі Філософії. Я міг би навіть віддячити тобі за це й відпустити з миром. Міг би, але не зроблю цього.
— Чому? — швидко запитав я. Не подобається мені ця розмова, ох не подобається… Корво раптом примружився. Його золотисто-чорні очі невідривно стежили за мною.
— Тому, що я дізнався твій секрет, — повільно вимовив він і так само повільно погладив бірюзову гілку, на якій сидів. — Ти знаєш, про що я говорю… «Зіпсований» Вейване.