Глава 3. Незнайомець

Визнаю чесно: пропозиція Карабалгасуна мені сподобалася. І в будь-якій іншій ситуації я б прийняв її, не вагаючись. Але цього разу заважав один нюанс — закляття зв’язку.

Якщо Теленділь звалиться, намагаючись забратися на скелю, що буде зі мною? Отримувати травми я не хочу. Можна, звісно, почекати на друга Карабалгасуна тут, внизу, але… По-перше, ми не знаємо як довго чекати. Якщо довго — краще це робити вгорі, у компанії дракона. Адже, Навпакун-ліс не саме безпечне місце для відпочинку, особливо у компанії з такою принцесою як Теленідль. І по-друге — я не довіряю Теленділь. А вона — мені. То ж, якщо ми залишимося внизу, вона може втекти від мене, або зробить іншу дурість. А от зі скелі Філософії втекти їй буде значно важче, то ж я зможу не хвилюватися й трохи розслабитися. Бо приводів для хвилювання за останні кілька годин у мене було безліч!

Найбільше дратувало те, що я не знав межі дії закляття, що наклала на нас Теленділь. Наскільки сильно ми пов’язані? Якщо Теленділь помре, що буде зі мною? А якщо захворіє або, скажімо, втратить руку?

Відповіді міг надати тільки досвідчений духовний провідник. І до зустрічі з ним я не хотів ризикувати. Тому вжив усе своє красномовство, намагаючись примирити ельфійку і дракона. З Теленділь усе вирішилося легко: їй просто не залишили вибору. А ось Карабалгасун відтанув тільки тоді, коли випросив у мене на додаток до форелі кілька пляшок гоблінського вина. Шантажист лускатий.

Коли, нарешті, дракон доставив нас на вершину скелі, перше, що впало в око навіть принцесі, — шикарний краєвид на околиці. Зі скелі можна було чітко розгледіти пустища аж до лісів. На заході навіть виднілася срібляста смужка Русалочого озера. Над округою висіли пухкі хмари, зараз вкриті золотом, — останній подарунок сонця, що вже сідало.

Вершина Скелі Філософії являла собою плато. Досить широке, щоб Карабалгасун міг із комфортом розвалитися. У дальній частині плато виднівся вхід у грот — власне житло дракона. Там він спав, ховався від дощу й снігу, а також зберігав книжки. Карабалгасун цінував їх вище за золото, яке теж зберігав у своєму гроті, але зовсім небагато, здається, п’ять мішків та чотири скрині — там зберігалися монети й слітки. А ще у Карабалгасуна була і ціла купа виготовлених з золоту речей, разних прикрас та коштовностей. Точну кількість всього цього багатства він приховує від усіх, але завжди каже, що золота в нього небагато і що книги — найцініше, що є в його колекції.

«Що мені з цих залізяк? — часто-густо питав Карабалгасун. — Скільки не збирай — у міста все одно не пускають за покупками. Шкода, звісно. У двоногих смаки в їжі просто жахливі, але вони розуміються на напоях».

На плато зараз бадьоро тріщало багаття. Побачивши його, я одразу зрозумів, чим сьогодні ласуватиме на вечерю Карабалгасун: запечене у вугіллі м’ясо. Цю страву полум’ям із ніздрі приготувати не виходило, тож Карабалгасун завжди розводив вогонь у звичайний спосіб: збирав хмиз, укладав його, підпалював і чекав, поки не з’явиться вугілля. Величезні шматки м’яса, замотані в спеціальну, просочену магією тканину, лежали біля входу в печеру. Щойно утвориться достатньо вугілля, все це піде у до нього.

Біля багаття, ледве утримуючи рівновагу на поваленому стовбурі дерева (служив чимось на зразок лавки для гостей), сидів величезний ворон. Коли я бачив його востаннє, він був удвічі більшим — то ж, дія зменшувальних ягід поступово слабшала. Але навіть так КарКарвер усе ще був занадто великим — розміром із вовка приблизно.

— Вейване! Ти живий! — прокаркав він зі свого місця і привітально махнув мені крилом. — Радий, що ти в порядку. А ми тут, карр, із Каррра-бал… Карра… коротше, вечерю готуємо.
— За стільки часу вже міг би й навчитися виговорювати моє ім’я, — беззлобно прогарчав Карабалгасун і влігся на землю.
— За стільки часу, кар, міг би дозволити мені називати тебе просто «Кар».
— Нізащо. Я — дракон, і в мене є гордість. А ще — добрячий вогняний «привіт» для дурнів, що не можуть вивчити моє ім’я. Бо, як сказав один мудрий філософ, цитую: «Якщо тебе не з’їв дракон, вивчити його ім’я — найменше, чим ти можеш віддячити; якщо ти не здатен навіть на це, значить, дракон зробив помилку, не позбавивши світ такого дурня, і він її виправить».
— І хто ж цей мудрий філософ, що таке сказав? — зі скепсисом запитав я, вже підозрюючи якою буде відповідь. І не помилився.
— Я, — з гордістю відповів Карабалгасун, задравши носа від важності. КарКарвер у відповідь на почуту цитату ображено каркнув, розпушивши пір’я на шиї, та знов подивився на мене. Щоб він не хотів сказати далі — швидко передумав, бо, нарешті, побачив Теленділь. Ворон сіпнувся і ледь не звалився зі стовбура, на якому сидів.
— Ти! — крикнув він противним скрипучим голосом. — Убивця!
— Вона? — з раптовою цікавістю запитав дракон і оглянув принцесу ельфів з ніг до голови. — А так і не скажеш…
— Вона напала на мене! Кар-кар! Хотіла мене вбити!

Я кинув погляд на Теленділь: та всіма очима дивилася на КарКарвера і точно не вірила тому, що бачить. Виглядала вона загалом спокійно, і я теж видихнув: схоже, ніяких дурниць поки що не передбачається. Проте, КарКарвер не вгамовувався. Він посилено заморгав і закрутив головою, по черзі дивлячись на принцесу то одним, то іншим оком.

— Згинь! Вейване, вона небезпечна! — КарКарвер скуйовдив грудне пір’я і кілька разів змахнув крилами.
— Так, на злого духа не схожий, — раптом вимовила принцеса, не звертаючи увагу на воплі птаха, та подивилася на мене. — Схоже, ти правду казав.

Що? Тобто вона все ще допускала, що я міг збрехати їй про духа? Що тут скажеш…

— Заспокойся, КарКарвере, — звернувся я до ворона, ігноруючи принцесу. — Сталося… непорозуміння.
— Непорра… що?
— Помилка, — добродушно пояснив Карабалгасун і з цікавістю подивився на мене. — Розкажеш більше? Я відчуваю цікаву історію. А цікаві історії — чудовий спосіб заповнити вечір.

Я не встиг нічого сказати, як Теленділь схопила мене за рукав: