Глава 2. Смердюча принцесса

Шлях до Скелі Філософії пройшов відносно гладко. Моя нова супутниця поводилася на диво пристойно: не кидалася більше виганяти уявних духів, не падала, не ставила дурних запитань. Втомлювалася тільки дуже швидко. Довга ходьба — явно не її фішка. То ж доводилося робити постійні зупинки, щоб її високість перепочили.

Під час одного з таких привалів виникла єдина за всю нашу подорож проблема. Зате яка! Принцеса не послухалася мене, коли я попросив не чіпати місцеві квіти. Один особливо яскравий бутон привернув її увагу, але коли дівчина схилилася над ним — отримала хмарою сморідного газу прямо в обличчя. Потім довго чхала, кашляла і плакала. А разом з нею — я, трясця її матері! Духи… як мені хотілося прибити ельфку прямо на місці! Зупинило лише це дурне закляття «зв’язку».

Але треба віддати належне: дівчина все-таки виявилася не настільки дурною, як я думав. Наприклад, вона таки звернула увагу на те, що я під впливом емоцій кілька разів назвав її принцесою попри те, що сьогодні ми зустрілися вперше. Збагнувши це, вона накинулася на мене з питаннями. Потреби брехати не було:

— Місцеві духи — неймовірні пліткарі. Вони знають усе про всіх, зокрема — про Теленділь, доньку Променистого володаря, [1] та… її… проблеми з магією.
— Але це — закрита інформація! — обурилася Теленділь. — Батько побоюється за мою безпеку, тому заборонив всім навіть думати про те, що я все ще не опанувала свою силу!
— Що ж, ти щойно порушила його наказ, вітаю, — посміхнувся я. Її щоки миттєво спалахнули червоним — чарівне видовище. Правда. Не бачив ще жодного ельфа, якого збентеження і розгубленість прикрашали б так само сильно, як Теленділь. Але, духи мене зжери, наявність інтелекту прикрасила б її ще більше! А разом з тим і мене вберегла б від зайвих проблем. Вголос, щоправда, я не став цього говорити, але розмову все-таки продовжив:
— Щодо духів — не хвилюйся. Вони мастаки добувати плітки, повір. Приховати щось від них вкрай важко, але й дізнатися щось — теж. Духи підпускають до себе далеко не всіх.
— Але з тобою вони розмовляють? — запитала принцеса після паузи. — Чому? Я читала про духів і знаю, що підкорити їх дуже складно. Це під силу тільки дуже сильним магам…
— Я не маг.
— Але ти ж чаклуєш, та верба слухалася твоїх наказів…
— Ти теж чаклуєш, і теж не є магом.

То була чиста правда. Таких, як Теленділь, називають духовними провідниками. Вони не вміють керувати стихіями, зате здатні контролювати душі живих істот. Вони бачать їх наскрізь, чудово розуміють страхи, надії, бажання і потреби ельфа, гнома, людини або навіть духа. Це знання стає зброєю. Духовні провідники маніпулюють душами: нав’язують хибні ідеали, вводять в оману ілюзіями, користуються емоціями — так вони змушують людей робити те, що їм вигідно. Це небезпечні супротивники, яких дуже важко обдурити або обхитрувати… Але Теленділь — явний виняток. Якби вона володіла своєю силою повною мірою, я б не захопив її в полон так легко.

— А ти не дуже любиш розповідати про себе, так? — хмикнула принцеса і тихенько чхнула — наслідки від «спілкування» з Кришталевою квіткою ще давалися взнаки. У мене через це також свербіло у носі, але в цілому я почувався краще, ніж Теленділь, яка все ще не могла здолати своє чхання та кашель.
— Ми майже прийшли, — сказав я, проігнорувавши її запитання. — Скоро густий ліс скінчиться, і почнуться пустища. Там і знаходиться Скеля Філософії.

Сонце ще не сховалося за обрієм, тому було досить світло. І стало ще світліше, коли ми вийшли із заростей і опинилися під відкритим, незагородженим деревними кронами небом. На багато миль навколо нас виднілася тільки трава — висока, густа, місцями вона доходила до пояса. Вдалині на горизонті маячила висока, поросла зеленню скеля. Та сама Скеля Філософії.

На півдорозі до неї ми почули голоси. Один скрипучий і гортанний, другий — грубий, більш схожий на рик. Обидва голоси співали вельми сумнівну пісню про переваги м’яса перед іншими видами їжі. І обидва голоси я впізнав одразу ж.

— Що це? — пошепки запитала Теленділь, невпевнено озираючись на всі боки.
— Твій учитель співає, — кинув я у відповідь й прискорився. Принцеса щось пробурчала під ніс, але поспішила за мною. Підійшовши до скелі ближче, я підняв голову і голосно крикнув мовою духів:
— Karabalgasun, indo gobe, manuke-e! Na zanye ibiryo! [2]

Пісня затихла, на мить запанувала тиша. Потім пролунав шурхіт, який переріс у важкий тупіт. Ще за мить небо над нами закрила величезна тінь.

— Дракон! — крикнула Теленділь. — Ти привів мене до дракона!
— Я привів тебе до Скелі Філософії, а він, — я кивнув у бік величезного звіра, вкритого червоно-бурою лускою, що плавно приземлився неподалік, — єдиний її господар.
— Ти брешеш! Обманник! Зрадник!
— Заспокойся! Він не їсть ельфів.
— Не їсть?! Ця сама тварюка напала на мій загін!
— Так, і в тебе є чудова можливість запитати, навіщо він це зробив. Не згодна?

Дівчина подивилася на мене як на ненормального. Потім перевела погляд на дракона, який дивився на нас із неприхованою цікавістю. У широко розплющених очах дівчини плескався страх.

— Jr, aho mye ibiryo? — звернувся до мене Карабалгасун. — Ntuvuge ico ari co. [3]
— Оуа. — Я похитав головою. — Na beshye. Bitabaye ibyo ntiwaza.[4]
— Що ти сказав йому? Що відбувається? — нервово запитала Теленділь. Я не відповів їй, натомість знову звернувся до Карабалгасуна, але вже ельфійською мовою:
— Знайомся, велика ящірка. Це — принцеса Теленділь, вона стверджує, що ти можеш навчити її магії духовного провідника. Це правда?

Дракон уважно оглянув дівчину. З його ніздрів вирвалися струмені білого пару, коли він хмикнув.

— Ти не гірше за мене знаєш, малий, що я — ніякий не провідник. І вже точно не беру учнів. То ж приходити сюди вам не мало сенсу.
— Хто-хто, а я це добре знаю. Однак, нам дуже потрібен духовний провідник. А принцеса запевняє, що такий живе саме тут, на Скелі Філософії. Ти точно не бачив його тут, Карабалгасун?
— Хм.