Глава 1. Вітер у голові

Отже, що ми тут маємо?

Гарна, розумна (але це неточно) і обдарована сильною магією ельфійська принцеса — одна штука. Принцеса ця, якщо вірити духам-пліткарям, чиста душею й шляхетна до нестями. Вона не залишить у біді нещасного, нагодує голодного, дасть грошей жебракові… Словом, ідеал такий, що хоч плач від захвату.

Тільки одна маленька деталька псує цей мало не святий лік: магії наша принцеса навчена не просто погано — жахливо. Не знаю, чим вона займалася раніше, але точно не граніт науки гризла. Інакше не сталося б ось цього всього. Так і не зрозумів: з чого ця леді «Ідеальність» вирішила, що мене треба рятувати? Мене! І не тільки вирішила, а й виконала задум. Ще й так незграбно… Я б посміявся від душі, якби не був такий злий. Адже, завдяки «допомозі» цієї скаженої, мене тепер справді треба рятувати. Від закляття «зв’язку», забери мене лісові духи!

— Зніми його, негайно.

Дівчина, яка цією миттю висіла догори ногами, раптом почала брикатися. Хм… А енергійності їй природа позичила від душі! Хоча намагання ці марні — з пут верби-пастки так просто не звільнитися.

— Ти ж розумієш? Що сильніше брикатимешся, то сильніше тебе утримуватимуть пута. Це ж Навпакун-ліс, зрештою…

Я й договорити не встиг, як гілки верби, що утримували мою полонянку, з новою силою впилися в її тіло. Дівчина зашипіла від болю… і я разом із нею. А, щоб тут всіх перекосило! Невже закляття зв’язку настільки потужне? Ох… Груди стиснуло невидимими мотузками, дихання перехопило. Руки й ноги теж занили, я навіть відчував тепло вербової кори на шкірі! Наскільки ж міцний між нами зв’язок? Невже я відчуватиму взагалі все, що відчуває це непорозуміння, з примхи долі відоме як ельфійська принцеса?!

Дівчину, до речі, біль зовсім не зупинив. Вона вперто смикалася і звивалася, провокуючи вербові пута сильніше впиватися у своє тіло. І в мене.

— Відпусти… — прохрипіла вона, насилу розтискаючи губи. — Або страждати… разом…

Шантаж? Від неї? Отакої. Не кожен, хто висить догори дригом у гіллястих обіймах дерева, до такого додумається. Я посміхнувся, намагаючись ігнорувати біль у тілі:

— Тоді вперед, давай. Все одно надовго сил тобі не вистачить.

Ельфка стиснула губи і раптом завмерла. Вербові гілки-пути миттєво послабили хватку — я це і бачив, і відчував.

— Якщо я загину… ти теж… — просипіла вона.

От зараза. Давить на саме болюче! Звісно, я думав про таку ймовірність, але все-таки сподівався, що зв’язуюче нас закляття не настільки потужне. Бо це дівчисько силою ледве користується, де їй сильні чари створювати? Можливо, я б зумів переконати себе в цьому та зуспокоївся, та ж раптом моя полонянка знов задригалася як муха в паутинні, намагаючись зірвати з себе пута. Вербові гілки впилися в її тіло з ще більшою силою, ніж раніше. Я судорожно зітхнув і навіть повалився на одне коліно — м’язи ніби затиснули в лещата. Але навіть так мені здавалося, що дівчина блефує. Що вона скоро виб'ється з сил і заспокоїться. Але тут я відчув дещо. Магічний викид. Спочатку навіть подумав, що у мене в голові паморочиться, але ж ні. Ця скажена дійсно намагалася створити якесь закляття! І це коли вона висить догори ногами, а силою своєю користуватися не вміє. Але лякало не це. Ми перебували у Навпакун-лісі. Тут магія працює навпаки! І якщо ця божевільна припуститься помилки — а вона припуститься — що ще я отримаю, до закляття «зв’язку» на додачу?

Я розгубився. Хто ж знав, що це дівчисько виявиться настількі божевільною! Хтось, звісно, назвав би її хороброю, але, як на мене, то все сторони однієї медалі… які мені приносять лише проблеми. Що ж робити? Те, що першим спало на думку: я наказав дереву ще міцніше схопити ельфійку. Верба відреагувала одразу і розслабила гілки. Дівчина впала на землю з витонченістю набитого картоплею мішка, і тієї ж миті мене облило новою хвилею болю. Коліна, лівий бік, стегно… Усі частини, якими колишня полонянка приклалася до землі, тепер нили й у мене. Здається, вона ще й долоні роздерла… А щоб тебе підняло і гепнуло!

— Venú! Venú ya habas!

Лайки духів Навпакун-лісу давно війшли в мій лексикон, витіснивши всі ельфійські. Що сказати, наш брат світлий ельф так соковито лаяти оточуючих не вміє. А при моєму способі життя без цього ніяк.

Дівчина після падіння теж почувалася не дуже. Вона навіть не зробила спроби встати… але, почувши мою лайку, раптом вскочила. Ну як вскочила… спробувала. Та ось м’язи, які ще недавно страждали в лещатах вербових гілок, відреагували різким болем. На мій погляд — не таким уже й сильним, але їхня високість одразу повалилися назад на коліна. А я ж раптом відчув себе так, ніби лежу на землі, хоча, на відміну від декого, встояв на ногах. Дістало!

— Venú! Не ворушись! Або, присягаюся всім чим завгодно, я вирублю тебе просто на місці і плювати, що буде зі мною!

Ельфійка все ще намагалася встати, але почувши мою погрозу, завмерла. Поза вийшла якась безглузда — напівлежача, з задом, що стирчав угору як той прапор. Вона, мабуть, це усвідомила, і спробувала сісти пристойніше. Їй це навіть вдалося.

— Не треба було… на мене… нападати… — вимовила вона, важко дихаючи. — Сам винен.
— Не треба було накладати на мене своє безглузде закляття, — парирував я. — Зніми його, негайно!

Вона не відповіла. Зробила глибокий вдих, намагаючись відновити дихання, а потім почала розтирати руками постраждалі м’язи. На її обличчі з’явився якийсь складний вираз: суміш втоми, роздратування і досади.

— Я ж сказала, що не можу, — нарешті вимовила вона з явним небажанням. — Що ще мені зробити, щоб ти мені повірив? Я взагалі не знаю, як творити заклинання зв’язку. Спочатку я створювала інше… але воно не спрацювало…
— Venú ya habas! — не стримавшись, я знову вилаявся говіркою духів. Спеціально. Дівчина все одно не зрозуміє, а я хоч душу відведу. — Звичайно, не спрацювало! Це ж Навпакун-ліс! Тут магія працює навпаки! Невже ти цього не знаєш?
— Знаю! — обурено відзвалася вона. — Просто я… забула. Коли побачила, що на тебе напав темний дух, то відразу кинулася на допомогу. Закляття створила перше-ліпше з тих, що згадала. На довгі роздуми не було часу, взагалі-то, бо я тебе поспішала врятувати. І чим ти мені за це віддячив?