Розділ 3. Подих у темряві

Я завмираю в обіймах Дерена, притиснута до холодної стіни.

Моє тіло тремтить, але не лише від страху. Його тіло - тверде, як скеля, і гаряче, наче вогонь, що палає всередині нього. Він повністю закриває мене собою, і на одну божевільну мить я відчуваю себе в безпеці, як ніколи в житті.

Його долоня все ще затискає мені рота, але тепер дотик не здається жорстоким, а радше застережливим. Я чую скрегіт кігтів по каменю зовсім близько, прямо під балконом. Я дивлюся на Дерена, і в напівтемряві коридору його золоті очі палають лютим, хижим вогнем. Він - не людина, що ховається від небезпеки, а звір, що вичікує в своїй печері.

Істоти внизу видають тихий, шиплячий звук, і Дерен ледь помітно напружується. Він повільно, дуже повільно прибирає руку від мого рота, але прикладає палець до моїх губ. Мовчати. Я киваю, не в силах дихати. Він нахиляється до мого вуха, і його шепіт - це ледь відчутний подих.

- За мною. Тихо.

Дерен бере мою руку. Його долоня гаряча і трохи шорстка, вона повністю поглинає мою. Він не тягне мене, а просто веде, і я йду за ним, як заворожена. Ми підходимо до гобелена, що зображує битву дракона з якоюсь морською потворою, і Дерен натискає на непомітний камінь у стіні. Частина стіни безшумно від'їжджає вбік, відкриваючи вузький темний прохід.

- Всередину, - наказує він.

Я вагаюся лише мить, але скрегіт зовні стає голоснішим, і я пірнаю в темряву. Дерен заходить за мною, і стіна так само безшумно стає на місце, відрізаючи нас від світу. Ми опиняємося в абсолютній темряві й тиші. Я чую лише наше дихання і шалене биття власного серця. Його рука все ще стискає мою, і цей дотик - єдине, що пов'язує мене з реальністю.

Раптом у його долоні спалахує м'яке золотисте світло, схоже на світлячка. Воно освітлює вузький кам'яний тунель, що веде кудись униз.

- Ходімо.

Ми йдемо довго. Його світло вихоплює з темряви вологі стіни та стерті часом сходи. Повітря тут холодне, пахне вогкістю і землею. Прохід такий вузький, що іноді його плече торкається мого, і щоразу по моїй шкірі пробігають мурашки.

Я повністю залежу від нього. Від мого викрадача, мого тюремника... і мого рятівника. Ця думка збиває з пантелику, руйнуючи ту просту картину світу, де він був лише ворогом.

Нарешті ми виходимо до невеликого приміщення, схожого на сторожову кімнату, вирубану прямо в скелі. Тут є лише кам'яна лава і вузька щілина вікна, з якої видно нічне небо. Дерен відпускає мою руку, і я мимоволі відчуваю укол втрати. Світло в його долоні згасає, і кімнату освітлює лише слабке сяйво зірок.

- Що... що це було? - нарешті наважуюся запитати я.

- Тіньові гончаки, - глухо відповідає він, вдивляючись у темряву за вікном.

- Вони... полюють на вас?

Він повертає до мене голову.

- Ні, Софі. Вони полюють на тебе.

Його слова - як удар під дих.

- На мене? Але чому?

Він важко зітхає. Здається, він вагається, чи варто мені щось пояснювати.

- Ці істоти - не з нашого світу. Їх приваблює магія. Особливо нова, нестабільна, неконтрольована магія. Така, як твоя. Твоя сила для них - як запах крові для вовків. Вона наче яскравий маяк у темряві.

Тепер я розумію. Заборона виходити з крила. Бібліотека. Мовчазна Геда. Це все було не для того, щоб замкнути мене. А для того, щоб сховати, приглушити світло мого «маяка».

- Чому ви просто не сказали мені? - мій голос тремтить від суміші страху та образи.

- А ти б повірила? - він підходить ближче, і я знову відчуваю його небезпечну ауру. - Ти б повірила в монстрів, що ховаються в тінях? Чи ти б вирішила, що я божевільний тиран, який вигадує казки, щоб тебе залякати? Страх - гучний маяк, Софі. Я намагався уникнути його. Але, схоже, марно.

Він стоїть так близько, що я можу бачити, як у його очах відбивається світло зірок. Вперше в його погляді я бачу не лише владу і гнів, а й щось інше. Турботу? Відповідальність? Я не знаю, я зовсім його не знаю! Ця думка змушує моє серце битися ще швидше.

Його погляд опускається на мої губи, і на якусь нескінченну мить світ завмирає. Я бачу, як він ледь помітно нахиляється, і я не рухаюся. Я чекаю. Сама не знаю, чого. Поцілунку? Нової погрози?

Але він лише хмуриться, ніби злий на самого себе, і відступає на крок.

- Ходімо. Здається, вони пішли.

Він знову веде мене таємними ходами, і незабаром ми опиняємося біля знайомого гобелена в коридорі біля моєї кімнати.

- Не виходь звідси, - каже він, і цього разу це не звучить як наказ тирана. Це звучить як прохання. - Ні за яких обставин.

Він зникає так само безшумно, як і з'явився, а я залишаюся стояти посеред коридору. Мене досі б'є дрож, але тепер не лише від страху.

Я торкаюся пальцями своїх губ. Він мій викрадач, і тримає мене в клітці. Але він щойно врятував моє життя і життя моїх дітей. І в тій темній кімнаті, на одну коротку мить, мені здалося, що я побачила не дракона і не лорда, а просто чоловіка.

І це мене налякало.