Розділ 2. Умови угоди

Сирена веде мене мощеними доріжками саду, що розкинувся за палацом.

Це дивне, майже дике місце, не схоже на жоден сад, який я бачила раніше. Воно немов живе за власними правилами, ігноруючи людські уявлення про красу та порядок. Тут немає акуратно підстрижених кущів чи яскравих клумб. Натомість, сріблясті папороті, схожі на замерзлі візерунки, ростуть серед сірого каміння, а квіти, які я бачу вперше в житті, - темно-сині, майже чорні дзвіночки, - схиляють свої голівки, ніби в скорботі.

Дерева, старі й покручені, вкриті оксамитовим мохом, наче прагнуть дотягнутися своїми гілками до низьких, важких хмар. Повітря прохолодне і пахне дощем, хвоєю та ще чимось терпким і солодкуватим, як гірські трави.

Я йду поруч із кріслом Сирени, але мої думки все ще там, у їдальні. Перед очима стоїть образ Едріана, що закидає на плече мішок із золотом. Я згадую, як одного разу, ще до тієї ночі, ми сиділи біля річки, і він сплів мені вінок з польових квітів.

Він тоді сказав, що я його королева, і що він готовий віддати за мене життя. А сьогодні він продав життя наших дітей, навіть не моргнувши. Біль від цього спогаду такий сильний, що я ледь стримую сльози, які знову підступають до горла.

- Він не вартий твоїх сліз, - тихо каже Сирена, не дивлячись на мене. Вона ніби читає мої думки. - Деякі люди - це лише мілкі струмки. Вони течуть туди, де легше, і швидко висихають, залишаючи по собі лише бруд.

- Я кохала його, - шепочу я, і ці слова здаються безглуздими навіть мені самій. Як можна було кохати таку порожнечу?

- Ти кохала образ, який сама створила, - м'яко заперечує вона. - А коли справжня людина виявилася нездатною відповідати цьому образу, він розсипався. Це завжди боляче, але це не твоя провина. Іноді, щоб побачити шлях, треба заплющити очі на минуле.

Її слова дивно влучні й мудрі для її юного віку. Ми йдемо далі в тиші, і я помічаю, що вона часто говорить загадками, ніби кидає у воду камінці, залишаючи мені самій спостерігати за колами, що розходяться.

- Тут навіть каміння пам'ятає більше, ніж люди, - раптом каже вона, торкаючись тонкою долонею великого валуна, вкритого мохом. - Вони бачили, як народжувалися гори і вмирали зірки. Наші печалі для них - лише мить.

Я дивлюся на неї, не зовсім розуміючи, до чого вона веде. Її сірі очі здаються такими ж давніми, як ці валуни.

- Софі, - вона зупиняє крісло і повертається до мене. Її погляд стає серйозним. - Це місце... воно живе. Воно має власну силу. Іноді воно говорить з тими, хто тут мешкає. З тобою можуть статися незвичні речі. Можливо, ти бачитимеш чи відчуватимеш те, чого не зможеш пояснити.

Моє серце завмирає. Я миттєво згадую своє видіння: маленька синя квітка на засніженій горі. Невже вона знає? Чи це просто збіг?

Я пильно дивлюся на неї, намагаючись прочитати щось на її обличчі, але воно спокійне і непроникне. Страх і цікавість борються в мені. Розповісти їй - означає довіритись. А я більше не знаю, як це - довіряти.

- Якщо щось подібне трапиться, - продовжує Сирена, - не бійся, і розкажи мені. Це важливо.

Я ковтаю клубок у горлі. Спокуса розповісти їй про квітку величезна, але щось мене зупиняє. Я ще занадто мало її знаю, і досі надто налякана. Вирішую поки мовчати. Це моя таємниця. Можливо, єдина, що в мене залишилася.

- Добре, - тихо відповідаю я.

Сирена, здається, задоволена моєю відповіддю. Вона знову рушає доріжкою, і настрій її раптом змінюється.

- А як тобі мій брат? - несподівано запитує вона легким, майже грайливим тоном. - Симпатичний, чи не так?

Я ледь не спотикаюся на рівному місці. Питання настільки недоречне після всього, що сталося, що я не знаю, як реагувати. Дивлюся на неї, і вона ледь помітно посміхається, чекаючи на відповідь. Я дозволяю собі гірку насмішку.

- Сирено, у мене під серцем двоє дітей від іншого чоловіка, який щойно продав їх за мішок золота. Повір, найближчими роками мені точно буде не до чоловіків.

- Чому ж? - вона дивиться на мене з дивною впевненістю. - Якраз до них. Дітям потрібен батько. Той, хто зможе їх захистити.

Ці слова знову збивають мене з пантелику. Про що вона говорить? Невже вона натякає на свого брата? На цього грізного, холодного дракона? Ця думка настільки абсурдна, що я не знаходжу слів для відповіді.

У цей момент Сирена бачить вдалині садівника, що обрізає гілки старого дерева. Вона радісно махає йому рукою.

- О, вибач, Софі, мені треба дещо в нього запитати, - каже вона, розвертаючи крісло. - Ти повертайся до своєї кімнати, тобі потрібно відпочивати.

І вона їде геть, залишаючи мене саму серед мовчазного каміння та покручених дерев.

Я повільно повертаюся до палацу. У голові роїться мільйон думок.

Біль від зради Едріана. Дивне видіння синьої квітки. Загадкова Сирена з її туманними натяками про живу силу цього місця. І її останні, недвозначні слова про батька для моїх дітей... Невже я потрапила з однієї пастки в іншу, ще більш незрозумілу і небезпечну? Невже Дерен купив мене не просто так, і в нього є якісь плани не тільки на мене, а й на моїх ненароджених малюків?

Коли я заходжу до своєї кімнати, на мене вже чекає цілителька. В її руках димить знайома чашка. Я мовчки беру її, і випиваю гіркий настій, відчуваючи, як тепло знову розливається по моїх жилах, приносячи спокій. Я вдячна за цю мить перепочинку.