Розділ 1. Розтоптане кохання

Я біжу, задихаючись, ігноруючи камінці, що впиваються в тонкі підошви моїх черевичків.

Серце калатає в грудях, наче пташка в клітці, і нудота знову підступає до горла.

Вже тиждень мене переслідує ця слабкість зранку, і нав'язлива думка, від якої холонуть пальці. Думка, що всередині мене зародилося життя. Наше з Едріаном життя.

Страх липкими павучими лапками повзе по спині. Я - Софі, донька найбагатшого пекаря в королівстві. Мої руки пахнуть ваніллю та корицею, а не попелом чи землею. Моє майбутнє розписане на роки вперед: вигідна партія з якимось збіднілим дворянином, який потребує грошей мого батька, пишне весілля, повага у вищому світі.

Але в цьому майбутньому немає місця для дитини коваля. І тим паче для дитини, народженої поза шлюбом.

Я картаю себе за ту ніч. За солодку знемогу, за його гарячі руки на моїй шкірі, за шепіт, що змусив забути про все на світі. Я, яку все життя оберігали, наче тепличну квітку, віддалася йому без вагань… бо кохаю.

Кохаю до запаморочення, до болю в грудях! І я вірю йому. Едріан не такий, як усі! Він сильний, чесний, і не покине мене. Ми щось придумаємо.

Ось і кузня його батька. Важкий запах розпеченого заліза, вугілля та чоловічого поту вдаряє в ніс. Я зупиняюся, намагаючись віддихатися.

Крізь відчинені двері я бачу його. Високий, чорнявий, з м'язами, що перекочуються під шкірою, коли він вправно б'є молотом по ковадлу. Кожна іскра, що злітає вгору, здається відображенням вогню, що палає в моїй душі.

Я роблю крок усередину, в напівтемряву, де панує жар і гуркіт.

- Едріане? - мій голос ледь чутний, тонкий і тремтячий.

Він обертається. Краплі поту блищать на його скронях, а темні очі, які я так люблю, дивляться на мене зі здивуванням. Він відкладає молот, і в кузні стає незвично тихо.

- Софі? Що ти тут робиш? Якщо твій батько дізнається…

- Мені байдуже, - перебиваю я, підходячи ближче. Мої долоні спітніли, а коліна тремтять. - Нам треба поговорити. Це… це дуже важливо.

Він витирає руки об ганчірку, його погляд стає настороженим.

- Що сталося? Ти вся бліда.

Я збираю всю свою сміливість, всю свою віру в нього, і видихаю слова, що можуть змінити все наше життя.

- Едріане, я… мені здається, я вагітна.

Слова повисають у розпеченому повітрі. Я дивлюся на нього, чекаючи на його реакцію: на подив, на страх, можливо, навіть на радість. Але його обличчя не виражає нічого, крім холодного, зневажливого здивування.

Він сміється. Короткий, уривчастий смішок, від якого в мене всередині все обривається.

- Що? - перепитує він, ніби я сказала якусь дурницю. - Софі, люба, що за дурні жарти? Ти, мабуть, перегрілася на сонці.

- Це не жарти, Едріане! - мій голос зривається. - Та ніч… після свята врожаю. Я багато сплю, і мені постійно зле.

Він підходить до мене, і я інстинктивно хочу притулитися до нього, знайти захист. Але він кладе руки мені на плечі й дивиться прямо у вічі. Його погляд холодний, як сталь на ковадлі.

- Яка ніч, Софі? - каже він повільно, чітко вимовляючи кожне слово. - Ти, мабуть, щось наплутала. Ми танцювали на святі, я провів тебе до повороту на твою вулицю. І все. Більше нічого не було.

У мене перехоплює подих.

- Що?.. Але ж… ти сам казав, що кохаєш мене. Твої обійми, твої поцілунки… Ми були разом. Ти не можеш цього не пам'ятати!

- Софі, послухай себе, - його голос стає м'яким, майже поблажливим, і від цього ще страшніше. - Ти донька багатія, а я простий коваль. Ти начиталася своїх дурних романів, і щось собі вигадала. Між нами ніколи нічого не було, і бути не могло. Тобі, мабуть, це наснилося. Повертайся додому, янголе мій, і забудь про ці фантазії.

Едріан називає мене «янголом», але це звучить як образа. Він гладить мене по щоці, але його дотик обпікає, наче розпечене залізо. Дивиться мені у вічі й бреше! Не просто заперечує, а намагається змусити мене повірити, що я збожеволіла! Що тієї ночі не існувало!

Сльози застилають мені очі, і світ розпливається. Я відступаю від нього, хитаючись. Його вродливе обличчя, яке я обожнювала, тепер здається потворною маскою. Кохання, що здавалося мені центром всесвіту, розсипається на попіл.

Я розвертаюся, і біжу геть. Цього разу не до нього, а від нього. Не чую навіть, чи кличе він мене. Я нічого не бачу крізь пелену сліз. Я біжу додому, туди, де, як мені здається, я в безпеці. Але я ще не знаю, що найстрашніше чекає на мене саме там.

Двері будинку відчинені навстіж. Це дивно, бо слуги завжди зачиняють їх. Я входжу в прохолодний хол, і мене зустрічає мертва тиша. Покоївка, що проходила повз, злякано дивиться на мене, і відводить очі, поспішаючи зникнути на кухні.

Щось не так.

У вітальні на мене чекають батьки. Батько стоїть біля каміна, заклавши руки за спину. Його обличчя, зазвичай добродушне, зараз схоже на кам'яну маску. Мати сидить у кріслі, стискаючи в руках мереживну хустинку. Її очі червоні від сліз, але не від сліз жалю. Від сліз люті.

- Софі, - голос батька гримить, наче грім. - Де ти була?