20

Між нами повисло довге мовчання. До горла підійшов ком, який неможливо було проковтнути. Очі намокли від сліз і декілька сльозинок покотились по щоках. Адам вперся до одвірка, схрестивши руки на грудях. Я не дивилась на нього, та була впевнена, що він зараз дуже задоволений.

— Чого тобі треба? — хриплим голосом спитала я.

— Просто поговорити. Наостанок. 

— Я не хочу навіть відчувати твою присутність… не те що говорити.

— Невже ти ображаєшся? — здивовано спитав чоловік.

— Ти використав мене… ти… обдурив. Для чого? — я глянула на нього очима повними сліз, — вирішив погратись зі мною, а тепер відправити до вʼязниці? Набридла?

— Е-е…ти…— Адам виглядав трохи розгубленим, — не памʼятаєш, що я сказав тобі в кімнаті?

— Що!? — сльози вже потекли рікою, — що ти більше не віриш мені, бо я збрехала? Так, я не хотіла розповідати тобі свого минулого, бо хотіла справити приємне враження! Хіба ж не соромно, що власні батьки обрали алкоголь і якісь речовини замість рідної доньки. Продали… як непотрібну річ. Я хотіла сподобатись тобі. Навіть думала, що закохана. Віддалась повністю, фізично і емоційно. Та тепер розумію, якою ж була ідіоткою і насправді це було ніяке не кохання.

— Ну це звісно приємно, так, мені з тобою було весело. Але… 

— Адаме Офелійовичу! — в коридорі почувся схвильований голос старшого детектива. Здається, от і прийшов мій кінець. Позаду нього йшов Олексій і прочитати його емоції було взагалі неможливо. І я зрозуміла, що це все.

— Що там? Ви щось виявили? — Адам зацікавлено оживився.

— Так. Я…вибачте, що мушу про це казати. Але в пробірці таки була отрута. Сильнодіюча. Вбиває максимум за годину. І ще, звісно ж, ще раз звірили відбитки. Все так, — Федір Борисович глянув на мене важким поглядом, — пані Єва вбила вашого батька. 
Здавалось, що мені заклало вуха. Чи це серце так сильно стукало, через яке я нічого не чула. Затремтіли руки, ноги, заклацали зуби. Але мені не було холодно, стало просто неймовірно страшно. Завжди рятуючи своїх батьків від нашого дільничого та їх перебування в поліції, ніколи не могла й уявити, що моє життя закінчиться на лаві вʼязниці. У клітці, яку доля, здається, підготувала для мене вже давно. Лише гралася, як кіт мишею, перед тим як повністю задушити. Я побачила в руках старшого детектива наручники і зрозуміла, що пручатися чи щось доводити більше нема сенсу. То ж повільно підвелась і почала йти вперед. Чоловік уже простягнув наручники до мене, але Адам різко зупинив його.

— Можна… можна я ще декілька хвилин поговорю з нею. Мені треба знати…зрозуміти, за що? — його голос став гидко жалібним. Хотілось плюнути Адаму в обличчя.

— Так-так, звичайно, — чоловік розуміючи кивнув, — ми будемо за дверима. Скажете, коли можна буде… провести затримання. Ходімо, Олексію. 
Старший детектив вийшов в коридор, а чоловік схвильовано дивився на мене. Я розуміла, що він вже ніяк не допоможе мені, та все-таки вимучено посміхнулась.

— Я…співчуваю вам, — Олексій поклав руку Адаму на плече, — вибачте, що не зміг розвʼязати цю справу швидше.

— Так, дякую, — Адам опустив голову і сумно посміхнувся. 
Олексій ще раз кинув на мене багатоозначаючий погляд, який я не зрозуміла, і вийшов, зачинивши за собою двері.

— Чого ти ще хочеш? — вимучено спитала я. Сліз вже не було. Сталась повна апатія.

— Я хочу…полегшити твою душу. Щоб ти сиділа у вʼязниці спокійно та не гризла сама себе. Як бачиш, добрим я теж можу бути.

— Що ти верзеш? — я фиркнула, але це розізлило Адама. Він почав повільно підходити до мене, аж поки я не притиснулась повністю до холодної стіни. Він погрожуючк навис наді мною. 

— Уявляєш…як буває… життя таке непередбачуване. Вчора ти донька алкоголіків, а сьогодні відправляєшся до вʼязниці. А все чому? Тому що я так захотів! — гаркнув Адам.

— Ч-чому…— невпевнено сказала я.

— Тому що я вбив свого батька, уявляєш? — він істерично засміявся, а в мене кров у жилах охолола.

— Т-т-ти? Як…ч-чому…— я не вірила власним вухав. Він, здається, в кімнаті тоді казав щось таке, але я подумала, що просто марю.

— Тому що цей старий ідіот обрав не мене! — крикнув він і вдарив рукою по стіні. А за секунду вже відійшов від мене на декілька кроків, — моя мати була коханкою, уявляєш? Така улюблена дружина, про яку мій батько тобі розповідав мабуть, це не моя мама. Вони були у стосунках всього місяць. І вона завагітніла. А коли таточко про це дізнався, то просто втік. Ми жили у жахливих злиднях, від чого зрештою моя мати померла. І аж тоді він взяв мене до себе. На щастя, я вже був достатньо дорослий, щоб критично мислити. В них була просто ідеальна сімʼя. І збоку я, як нікому непотрібна собака. А потім той мій брат підсідає на наркотики. І все. Це стає кінцевою точкою. Батько кидає всі сили на його спасіння, а мене, щоб не заважав, відправляє ніби-то у приватну школу подалі звідси. За купу років він приїздив до мене лише два рази. Два!!! Бо він зайнятий своїм бідолашним старшим синочком. Я закінчую школу і їду вчитися закордон. І саме там народжується мій план помсти, щоб весь спадок забрати собі.

— Але ж…але…як ти зміг зробити це на відстані? — я була вражена цим всім і просто не могла оговтатись. Не хотіла вірити, що Офелій Маркович виявився не зовсім тим, ким я собі його уявляла.

— У мене в маєтку була своя людина. Ірина. Вона замінила мені матір в цьому дурнуватому будинку. Я вдячний їй за все.

— Що!? Ірина?

— О так. Це вона повільно, довго і важко по крапельці труїла мого батька. Я ж не міг зробити це відразу, було б надто підозріло. Спочатку я хотів повісити все на свого братика, але коли дізнався про його смерть, зізнаюсь, мої плани похитнулись. Але потім Ірина розповіла мені про тебе. І тут вже всі карти опинились в моїх руках.

— Я не можу в це повірити…— прошепотіла я.

— Памʼятаєш ті гарні квіточки? Я подарував тобі.

— Ну памʼятаю і що? Вони… Боже… Вони були у…пробірках.

— Так-так. І добра жіночка Ірина сказала, що квіти повинні стояти у вазі. А ти своїми милими пальчиками знімала кожну пробірку, залишаючи на них свої відбитки. А та шкатулка була в кімнаті Ірини, коли ти приходила до неї. Ти взяла її в руки і сказала, що це така краса.