17

Це були неймовірно довгі години допитів. Я навіть точно не змогла порахувати, скільки саме часу пройшло. Федір Борисович, куратор Олексія, був майстром жорстокості. І всі його питання, припущення і докори звучали як смертний вирок. Після допиту він не повірив у мою невинуватість, тому просто-таки зачинив в кімнаті та практично заборонив виходити, вважаючи, що я мало не серійний убивця і можу підлити отруту кожному з них. 
 Я була зачинена в кімнаті вже мабуть більше місяця. Адам протестував, переконував старого детектива, але той залишався непохитним. Проте чоловіку було чхати на всі заборони, тому він завжди приходив до мене, щоб ми побуди вдвох. Не винятком став і сьогоднішній вечір.

— Як мені набридло тут сидіти, — я ходила туди-сюди, поки Адам спостерігав за мною, сидячи на ліжку, — ще й ця підлога дурнувата скрипить, — я тупнула ногою в те місце, де звук був найсильніший.

— Люба, не нервуйся. Я впевнений, що ще не довго залишилось. Він вияснить, що ти не винна і все буде добре. 

— Як він вияснить? — на очі набігли сльози, — немає нікого, хто міг би мене виправдати, довести, що я нічого не робила. Натомість я начебто мала і мотиви, і можливість. Залишилось лише знаряддя вбивства знайти. І все. Мене чекає вʼязниця.

— Тихо-тихо, заспокійся, — Адам підійшов та обійняв мене, проводячи рукою по волоссю.

— Не можу, — сказала я йому в груди, — це все добре не закінчиться, — у мене зовсім не залишилось віри в те, що все буде добре. Так набридло жити останні місяці в постійній тривозі та невідомості. Я вже настільки втомилась, що деколи бували моменти, коли хотілося прийти та зізнатися в тому, чого не робила, лиш би всі відчепились від мене та дали спокій.

— Не хвилюйся, в тебе є я. І я зроблю все, щоб довести твою невинуватість. Адже я вірю тобі. Знаю, що ти цього не робила.

— Як ти можеш бути таким спокійним? — я підняла на Адама вологі очі, — твого батька вбили, всі думають на мене, а ти…

— Я вмію впізнавати правду, — чоловік витер мої щоки, — і знаю, що це не ти. 
Я слабо і криво посміхнулась, а Адам зловив мої губи своїми та дуже жадібно поцілував. Це видалось мені наче розрядкою, тому майже відразу підкосились ноги, але міцні руки чоловіка тримали мене. Поцілунок набрав обертів і ми повільно підійшли до ліжка. Не відриваючись, ми опинились на мʼяких простирадлах. Адам вперся на лікті по обидва боки від мене, а я обіймала його міцну спину і відчувала, як напружився кожен його мʼяз. В той момент я знову почала думати про звинувачення та вʼязницю, але саме зараз хотілося зовсім забути про це. Тому я твердо вирішила, що зараз буду відволікатись на привабливе чоловіче тіло. Моя емоційна напруга дійшла до межі, тому страшенно хотілось заполонити думки та тіло якимись новими відчуттями. Тому я повільно провела руками зі спини на груди Адама і акуратно почала розщіпати гудзики сорочки.

— Що ти…робиш…— важко дихаючи спитав він.

— Хочу зняти з тебе сорочку, — я глянула йому в очі з викликом.

— Для чого? — він був щиро здивований.

— Ну не знаю…— я зробила задуманий вираз обличчя. Мої нерви та емоції вже були на грані, тому хотілося просто забутись у чомусь приємному.

— Зозуле?

— Мене просто все вже дістало. І я хочу… чогось приємного. Хочу розгрузити голову, емоції… Врешті хочу за довгий час розслабитись. Я чула, що це допомагає…

— Ти справді цього хочеш?

— Так, хочу. Тебе, — я сильно поцілувала його і продовжила звільняти Адама від сорочки. 
Він теж допоміг мені роздягнутись і моя шкіра покрилась мурахами від холоду та мабуть від страху. Чоловік помітив це і почав цілувати мене ледь не всюди. Це було настільки приємно, що я навіть не очікувала. Він відкривав у мені такі відчуття, про які я й здогадуватись не могла. Це все було доволі довго, а мій живіт аж почав нити від того, що мені хотілось більшого. І без слів Адам усе зрозумів. Це було приємно, хоч і насправді я трохи боялась. Та він був дуже ніжним та обережним. Ефекту, як у фільмах, звичайно не було, але коли ми закінчили, то я почувала себе наче на якійсь хмарині. Легко та невагомо. Це справді допомогло мені розслабитись і забути про всі проблеми.

— І як тобі? — спитав Адам, коли я лежала головою на його грудях і закинула одну ногу на його стегно.

— Добре… дуже добре…— тихо сказала я.

— Зізнаюсь, я не очікував такого від тебе. Особливо після тієї нашої сварки.

— Я теж не чекала від себе цього. Але я просто вже не витримувала, здавалось, ще трохи і в мене поїде дах.

— Не думай, що я скористався тобою, — він поцілував мене в голову, — але мені дуже приємно, що ти відкрилась мені.

— А тобі сподобалось? — я підняла голову і відчула, що мої щоки порумʼяніли.

— Дуже, — Адам розплився у приємній посмішці, — а тепер спи. Вже пізно.

— Тобто? А якщо нас тут застукають…

— Хто? — він засміявся, — ніхто сюди не прийде.

— А одягнутись?

— Для чого? — чоловік зручніше влігся і прикрив очі, — може серед ночі я захочу тебе розбудити. 
Він засміявся, а я вдарила його в плече і теж не стримуючи сміх, вмостилась поряд. Тепло його тіла практично обпікало, та це було дуже приємно. Майже перед тим, як заснути, в голові зʼявилась думка, що все буде добре і я виберусь з цих проблем. 
Вранці нас розбудив гучний стукіт у двері. Ми різко підірвались та похапцем почали одягатися. Потім я зрозуміла, що Федір Борисович не знає, що двері не зачинені і зараз почне їх відкривати. Я швидко сказала Адаму стати так, щоб він заховався за дверима і вже не встигла одягтись, тому просто прикрила тіло ковдрою.

— Що ви тут… матінко…! — старий детектив відчинив двері та все би нічого, якби він не прийшов разом з Олексієм. Чоловік побачив у якому я вигляді і здається навіть трохи почервонів, тому швидко опустив погляд вниз.

— Для чого ви прийшли? — я трималась за ковдру, наче за рятувальний жилет.

— Сказати, що сьогодні ми поїдемо знімати відбитки ваших пальців. Бо як виявилось, — чоловік зі злістю глянув на свого підопічного, — дехто цього по сьогоднішній день не зробив.